Читати книгу - "Право на пиво"

Рафа посуворішав. — Торік одностайним рішенням Вищої Палати цю планету було приєднано до Співдружності. Ми вирішили, що несправедливо позбавляти тубільців усіх досягнень нашої цивілізації. Самі знаєте формулювання п’ятої директиви, відповідно до якої неприпустима перевага одного виду розумних істот над іншим. Але існує і двадцять перша директива, що зобов’язує уряд планети, приєднаної до Співдружності, привести своє законодавство у відповідність до юриспруденції Співдружності…

Оскільки цього так і не сталося, ми не маємо права вступати з місцевими жителями у контакт.

Я ледь стримався від запитання.

Зрештою, я служив у військовому флоті і прекрасно був поінформований про розвідку ДО-741. Ця планета, іменована місцевими жителями «Земля», у порівнянні зі Співдружністю була, м’яко кажучи, відсталою.

Офіційна термінологія передбачає визначення «планета, що розвивається». Але це суті не змінює. Наскільки мені було відомо, космічні досягнення ДО-741 вичерпувалися польотами на орбіту. І, звичайно, вони не мали жодної можливості відвідати засідання Вищої Палати та дізнатися про приєднання своєї планети до Міжгалактичної Співдружності.

— Ми чекали, — зі смутком зітхнув Голова. — Але марно Невиконання вимог Вищої Палати, як вам відомо, вважається злочином.

Вища Палата дійшла висновку про необхідність ліквідації населення цієї планети.

Якийсь час усі мовчали.

— Я, звичайно, не збираюся заперечувати рішення вельмишановної Вищої Палати, — я порушив мовчанку. — Але навряд чи тубільцям відомо про однобічне рішення… Я чув, що далі свого природного супутника вони не літали. Вони просто фізично не здатні виконувати наші вимоги…

— Ви забуваєте дев’яносто дев’яту директиву, шановний, — урвав мене Громонган Раф. — Незнання законів не звільняє від відповідальності.

Помовчавши, Голова додав:

— Все уже вирішено, хлопці. Справа за вами!

Ми підлітали до приреченої планети. Я зі смутком розглядав поверхню цього чудового космічного тіла.

— Що б там не казали, але красиво! — не втримався я.

— Що? — дзявкнув Ріліт, не зводячи ока з навігаційних приладів.

— Красиво, чорт забирай!

— Як місцеві жителі називають цю брилу? — Ріліт також прикипів до ілюмінатора.

— Земля.

— Диваки, — Ріліт раптом видав кілька гавкаючих звуків. У розумінні фелійцев так звучав сміх.

— Що ж тут смішного? — здивувався я.

— Це ж треба! Планету, що складається на сімдесят відсотків з води, назвати Землею! Диваки, м’яко кажучи… Гаразд, приготуймося до атаки.

Космічні бої давно не ведуться лазерами чи магічними випромінюваннями. По-перше, це коштує недешево, а по-друге, малоефективно. От уже майже сто років для ліквідації населення бунтівних планет застосовувалися отруйні гази «Фаркс». Учені синдикату створили величезну кількість штамів, що діють на окремі біологічні види. Усі гази, що є власністю синдикату, мають свої кодові номери і призначені для боротьби з виокремленими расами. Нам залишалося тільки вийти на геостаціонарну орбіту і розкрити кілька капсул з «Фарксом 22» — газом, що діє винятково на людей. За кілька тижнів він заполонить усю атмосферу, жоден протигазовий апарат не врятує від цієї напасті. А коли з населенням Землі буде покінчено, ми нейтралізуємо «Фаркс 22» спеціальним антидотом. Усе просто, як Галактика.

Чиновники Співдружності називали цю зброю «гуманним убивцею», оскільки флора і фауна анітрохи не страждали, а вже через місяць після застосування протиотрути планета могла заселятися нашими громадянами.

— Послухай, Ріліте, — у мене з’явилася божевільна ідея. — А якщо ми спустимося на поверхню цієї милої планетки?

— Ні в якому разі! Ти ж знаєш, Фсане, що порушення прямих інструкцій — директива триста дев’ята. За це передбачений трибунал!

— Але є ще і директива триста сьома — обов’язкова розвідка місцевості, — знайшовся із відповіддю я, направляючи «Лиходія» ближче до поверхні планети.

Ми приземлились на дах невисокого будинку. Ріліт нарахував дев’ять поверхів.

— Настав час познайомитися з землянами! — посміхнувся я, залишаючи кабіну.

Ріліт щось пробурчав, але також вибрався на дах.

Ми спустилися металевими сходами вниз і увійшли в невеличке приміщення.

— Дивіться, — переді мною з’явилась людина, судячи з зовнішності, самець. — Зелений чоловічок і ягуар у комбінезоні!

— Леопард, — машинально виправив Ріліт.

Поки людина приходила до тями, я озирнувся.

У приміщенні, крім нас і представника Homo Sapiens, який остовпів від несподіванки, було ще п’ятеро істот. Усі вони також належали до людської раси, і всі, як один, стискали в руках скляні пляшки з невідомою рідиною.

— Хлопці, а ви звідкіля? — запитав височенний Ноmо з довгим чорним волоссям.

Він обійшов навколо нас, здивовано оглядаючи наші тіла з усіх боків. Потім повільно надпив із пляшки і повторив запитання.

— Міжгалактична Співдружність, — відповів я.

З дивану піднялася людина середнього зросту. Округлення на грудях свідчили, що це самиця. Як там вона зветься у людей? А… жінка!

— О, це фініш! — вимовила вона і наважилася доторкнутися до моєї руки. — Клас! Треба цих красенів запросити до нашої кафедри фізіології!

Ріліту набрид цей спектакль. Він пройшов до потертого дивану і безцеремонно гепнувся на нього. Люди були вражені. Напевне, місцеві родичі Ріліта не піднялись на таку високу сходинку еволюції, як представники планети Фелія.

— Чого ж це ви, любі мої, не надіслали свого представника на засідання Вищої Палати? — поцікавився Ріліт. — Тепер вам — кінець!