Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Лейя Теворова. Психічно неврівноважена жінка і помірно обдарована письменниця. Її абсурдна автобіографія, яку використовували в школах протягом століття після її смерті, була засуджена Жрецем Каменю і заборонена в 934 році.

Коли я занадто хворий, щоби спуститися вниз, Єдов приносить мені на таці тарілку зупи. Він ніколи не забуває мене. Я вдячний за це — але не довіряю йому. При звуках його кроків по сходах я віддираю себе від підлоги, видираюся на ліжко, обмацую голову, щоб познаходити всі синці, які доведеться пояснити.

Він заходить, дещо штивніючи від запаху нічного горщика. Він пришле хлопчика з кухні, аби забрав його.

Дякую. Дякую за доброту. Дякую за зупу.

Не видавай мене. Не проганяй мене.

«…Витвори людського розуму, який втратив душевну рівновагу через хворобу, шоковий стан або внутрішні розлади».

Брехня. Вона — не ілюзія.

Авалея. Богиня Любові й Смерті, одна з Богів Часу. За легендою вона є дочкою Лейлін, Богині Зцілення, і Хета Куїдви, Бога Оракулів. Її брат Елія порівнював її красу з красою богині Руни, за що обоє, і він, і сестра, були вигнані в Країну Мертвих. Кажуть, що Авалея щовесни повертається звідти. Її називають Дозрілим Зерном, і вона, за уявленнями простих розумів, керує літньою порою року. Фанлевас Мудрий у книзі Змія і троянда описує її такими словами:

«Богиня Авалея — наймістичніша фігура, може навіть більш загадкова, ніж сам Місяць. Вона присутня там, де присутнє зерно, присутній обробіток землі. Вона була присутня, коли ми вперше занурили руки в ґрунт. У ній — весь сміх і вся любов, вона — згода на всіляке навіженство, мовчазне прийняття землею наших починань… І, як і її мати — Лейлін, Мати всіх нас, — вона має таку дивну рису: перш ніж стати божественною, вона була людською глиною. І попри те — о дивовижна таємнице! — вона є також Королевою Мертвих, яка диспонує, замість рук, лев’ячими лапами. Саме вона сидить на тому темному троні. І вона ж гуляє садами. Вона є матір'ю як королів, так і вампірів…

Культ Авалеї процвітав під час правління Дому Гілуенів, аж до приходу до влади нинішнього Телкана. Богині поклонялися у різних формах: на півночі її називали Велкосрі, «Чумною Лілією», а на крайньому півдні — Темгелі, «Королевою Флейт». Сумнозвісними є злочини представників цього культу, їхнє здирництво щодо селян, прагнення до політичної влади і кричуще багатство їхніх храмів. В останні роки їхній вплив, на щастя, зменшився, особливо з часу заборони однієї з їх найбільш непристойних практик — залицяння до ангелів та поклоніння їм».

Я побував на Кінному Ринку.

На вулиці Чинбарів мене знудило від смороду, отож я напився води зі струмочка, що витікав з пащі висіченого в камені лилика біля В'язниці Архітекторів. На Ринку вивезені з заходу тварини, напівприручені й пофарбовані, ставали на диби і форкали серед страхітливого смороду, що супроводить вичинювання шкір.

Крамарі торгувалися із запилюженими вершниками. Коні й інша худоба тислися упереміш: газелі, дикі страуси і верблюд, цей нащадок дракона. У Каретному Домі я зарезервував собі місце в кареті, що прямуватиме до Етендрії. Перший крок на шляху пошуків тіла.

Я пам'ятаю назву місця, куди вона подорожувала: Алейлін. Названо на честь богині Лейлін, покровительки цілителів.

Єдов:

— Може вам все ж потрібен лікар, телмаро? Я знаю одну пані, безмежно обдаровану й тактовну. Мені здається, ваша хвороба така, що зле піддається лікуванню.

Ні. Жодних лікарів.

— Ну ж бо, телмаро. Спробуйте бути розсудливим. Покладіться на мене. Ваше страждання змушує й мене страждати.

Він підтягнув розхитаний стілець до столу, обережно вмостився на нього. Його очі у світлі свічки нагадували розтоплену карамель.

— Довіртесь мені.

Щоки блищать, на кожній по кучерику. Запах геліотропа.

На очі мені навернулися сльози. Я затремтів — так мені захотілося довіритися йому.

— Що вам докучає? — запитав він пошепки.

— Мертвечина. Дещо мертве.

Він нахилився ближче, виявив наполегливість. — Ангел?

Так. Так, сказав я. Ангел.

Сподіваюся, я не припустився хибного вчинку. Я боюся

Це останні слова у книжечці.

Вони прийшли по мене наступного дня. Єдов увійшов першим, намотавши на руки тороки свого ранкового камзола. — Мені шкода, — кинув він і відступив, аби звільнити місце воякам.

Їх було двоє, один сивочолий, другий молодий. Обидва в темно-синіх одностроях з вишитою перев’яззю Імперської гвардії.

Сивочолий приступив до мене. Його очі, над величезним гачкуватим