Читати книгу - "Лабіринт"

Доктор Лавро мовчки слухав її міркування, одразу вловивши, до чого йдеться. Тому, коли вона виговорилась, пообіцяв:

— Не хвилюйся, люба, Альбіни я не запрошу.

Тієї ночі довго не міг заснути, лежав розбитий і безсилий. Круговерть думок то підносила до галактик, то кидала в глибину живої молекули. Наказував собі заснути, не думати зовсім, але… Думки напливали, ніби хмари з-за обрію, і не можна було спекатися їх, сховатися. Виринали й виринали. 1 наче це й не його мозок працював, а чийсь інший, він тільки спостерігав збоку, відсторонено. «Скільки проблем! Скільки запитань без відповідей! Ось хоча б… Та навіщо ламати голову? Однаково ж не докопаєшся, які сили ліплять і живлять ген, мікроскопічний білковий ланцюжок… їх тисячі в живому організмі, це грандіозна система, справжній тобі зоряний космос. В космічних формуваннях — ієрархія, а тут? Чи є серед генів головні й допоміжні? Досить. Спати, спати, спати… А все ж таки, як ген передає команду клітині, як він керує велетенським комбінатом? Як це здійснюється? Які тут біохімічні контакти? Як та які… Можеш «якати» скільки завгодно… Хоч би трохи поспати… От іще таємниця: програма життя організму здійснюється незалежно від свідомості… Скільки ще кодів не розшифровано… А де, власне, взявся генофонд на планеті?.. Як…»

Нарешті сон війнув на Лавра темним крилом, чоловік зіщулився, огорнутий якимсь предковічним страхом. Так, певно, вжахнулася первісна людина, підвівши голову і зазирнувши в океан Космосу. Відчув себе таким малесеньким, що годі й сказати. А проте — стиснув кулаки і посварився в небо:

— Гра ще не закінчена! Я ще заб’ю гол!

У відповідь пролунало зі сміхом:

— Ну що ж, дай боже нашому теляті вовка з’їсти!

Лавро опустив кулаки і прокинувся. Біля нього сиділа Флоріка, поруч вивищувалась Альбіна. Побачивши, що він розплющив очі, знову засміялась:

— Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?

Лавро нерозуміюче поводив очима, і Флоріка пояснила:

— Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо — крик… — Взялася за руку, намацуючи пульс. — Датчики поставимо?

Лавро кивнув, усе ще нерозуміюче поглядаючи на Альбіну. Чого вона тут? Дивно, але тепер і йому її присутність була неприємна. Може, через той сміх і плаский дотеп? В усякому разі, йому відлягло від серця, коли вона пішла.

Далі фільм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарієм — загальна слабість, задишка, втрата ваги, сивина… Терапія ніскілечки не допомагала, руйнівні сили не зважали ні на які пігулки, з кожним днем діяли агресивніше. Навіть геронтологам не вдалося вплинути на хід подій.

Доктор Лавро танув як свічка, і ніяк було зарадити чоловікові, окрім як знову ввести гамма-інтерферон. Чому він не пішов на це, хоч Флоріка пропонувала одразу після «пенальті»? Він, бачте, вирішив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбільше матеріалу і «таки розкрити таємницю». Сам собі слідчий!

— Хочу докопатися… Це ж аномалія в роботі генного апарата. Наче хилитається маятник: молодість — старість, молодість — старість. Той маятник — це я, Флоріко, я — людина-маятник.

Дівчина кліпала очима і зітхала, їй дуже кортіло, щоб маятник зупинився на позначці «Здоров’я», щоб у нареченого було все гаразд і їхнє життя ввійшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очі його відкриті на світ, пожадливі до інформації. Ну, а про генетику й говорити нічого, тут він готовий життя віддати за краплину істини.

Флоріка, чергуючи біля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про інтерферон, та марно.

— Встигнемо, — відмагався Лавро, — ще мало цитологічних аналізів. Краще ось поглянь у вікно — які великі зорі! Наче поближчали… Знаєш, Флоріко, мені часом здається, що я вже колись був, і ти була зі мною, і все це вже було. Ось і зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад…

— Генетична пам’ять?

— Можливо. В цьому парадоксальному світі все можливе, але от ніяк не проклюнеться головне, якась подія… Чорна пляма та й тільки, наче вугільний мішок у космосі. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього «мішка» не побачиш і в найбільші телескопи, він проявляє себе, закриваючи зорі… Отак і в нашому мозку…

Доктор Лавро говорив тихо, бурмотів собі під ніс, Флоріка ледве розбирала. Замовк — подумала, що задрімав, і вже підвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж ні, знову обізвався:

— Альбіна… Де це вона, що не з’являється? її вже з тиждень нема…

Ще не розтанули в повітрі звуки цих слів, як двері зі скрипом прочинилися, і в тіні (туди не сягало світло нічника) стала темна постать. Флоріку наче струмом ударило: Альбіна!

А Лавро не здивувався ніскілечки, ніби передчував, що вона прийде.

— Це ви, Альбіно? А я щойно про вас згадував.

Альбіна підійшла до його ліжка, лівою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.

— Лежите, докторе? — поперхнулася дивним смішком.

— Та лежу.

— Ну й будете лежати.

— Чому? — заперечив Лавро. — Я — людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.