Читати книгу - "Вдова узурпатора"

Так ми прямували не дуже довго — нас наздогнала карета з вирядженим кучером у супроводі озброєного стражника. Незважаючи на герб із вензелем на дверцятах, карета скрипіла, скреготала й стогнала так, що її, напевно, було чути й у столиці. Кучер і стражник мали по величезній чорній бороді кожний.

— Ваша високосте! — покликав кучер, піднімаючись на козлах.

Від цього несамовитого лементу мій кінь спіткнувся, а зуби чітко виговорили «клац-клац». Принц зовсім байдуже подивився на порушника спокою й ліниво поплескав по шиї переляканого коня.

— Ваша високосте, — повторив кучер, коли карета порівнялася з нами, — яке щастя, що ми вас знайшли!

Він звертався до мене, а не до Номата! Очевидно, Ягуся змінила план дій. Що далі, то гірше!

— Чого ви чекаєте?! — сердито запитала я принца. — Допоможіть мені зійти з коня!

Принц поспішно подав руку й притримав стремена. Сповнившись почуттям власної гідності від такого поводження, я, не поспішаючи, почала спускатися на грішну землю. Але, як на зло, коневі Номата захотілося переступити з ноги на ногу. Наслідки виявилися жалюгідними: замість того, щоб обпертися об руку принца, я з вереском зависла в нього на шиї. Моя охорона негайно схопилася за кремінні пістолети, а Номат гарячково ковтнув повітря й машинально потягнувся за давно втопленим мечем. Щоб уникнути міжнародних ускладнень, довелося терміново відпустити напівзадушеного принца й завіряти мою охорону у відсутності в його високості поганих намірів. Ну а самого принца — у відсутності поганих намірів у моєї охорони. Потім чорнобородий кучер допоміг мені сісти в карету, і ми помчали, обдавши його високість хмарою дорожнього пилу.

Карета ще котилася по дорозі, коли невідома сила вихопила звідти новоспечену принцесу й перенесла в дерев’яну хатинку. На жаль, проникати в Ягусину резиденцію довелося через трубу.

До моєї появи Ягуся скинула із плечей ще років двадцять п’ять і стала симпатичною брюнеткою у вузеньких брючках.

— Сідай, — спритно орудуючи сковорідками, запропонувала вона. — Зараз будемо їсти.

Сковорідки металися в повітрі, як листя на вітрі, у великій каструлі щось булькало, у всіх кутках пищали, свистіли, нявкали. Десятки різнокольорових очей мигали в щілинах між колодами стін, на підлозі метушилися чорні тіні, і всі хотіли дістатися ближче до печі з її смачними запахами.

— Ну, ви! — замахнулася ополоником Ягуся. — Погань волохата! Ідіть геть!

Тіні кинулися врозсип.

— Не звертай уваги! — порадила господарка, свистом підкликаючи до себе самовар. — Розповідай.

За той час, поки ми з Ягусею за обідом обговорювали справи, Номат встиг дістатися до постоялого двору й зустрітися там зі свитою. Попиваючи чай із блюдечка, Ягуся краєм ока спостерігала за зустріччю, що транслювалася на блискучий бік самовара. Хоча звук і був відсутній, було ясно, що придворним доводиться нелегко. Раз у раз мелькало гнівне обличчя принца, перший заступник головного міністра час від часу бив себе кулаком у груди й каявся, два офіційні посли схилилися в глибокому поклоні, а начальник королівської варти стояв по стійці «струнко» і від хвилювання жував довгий вус.

— Досить! — екран самовара згас, і чаєварочний агрегат з явним полегшенням поплівся на своє місце. Ягуся із дзенькотом поставила блюдце на стіл: — Тепер останнє: принц послав гінця за новим мечем, але повинен потрапити до лап дракона ще до того, як меч з’явиться!

Мабуть, мене пересмикнуло, бо Ягуся відразу заприсяглася в абсолютному драконовому вегетаріанстві.

— Турнір має пройти без Номата!

— Але Флорестина!..

— До чого тут Флорестина, якщо розпорядниця турніру — фея Інея! Ти додому повернутися хочеш?

— Звичайно.

— Тоді яка тобі справа до Флорестини? Якщо вона любить Номата, то його відсутність на турнірі нічого не змінить.

— Але ж ви самі?!.

Самовар дав протяжний гудок, і мене протягом винесло в трубу. Очевидно, труба в Ягусиному житлі служила парадними дверима.

У столицю королівства вели дві головні дороги: одна навпростець й одна в об’їзд. Але біля прямої дороги, як водиться, стояв знак «Обережно, дракони!», під яким для залякування валялися іржаві обладунки, а із землі стирчав зламаний спис.

Після недовгих суперечок (хто найгірше працює) мої бородаті супутники відтягли знак у канаву, а зі списа спорудили примітивний покажчик. На обладунках написали: «До столиці… км».

Дракон Птер жив у великій придорожній печері, біля входу в яку стояв величезний стог сіна. Сам Птер теж на карлика схожий не був, у всякому разі, шия його була досить довгою, щоб на всіх дивитися зверху.

Точно так він подивився на нас, коли разом з Бородатим і Довгобородим ми вломилися до нього в печеру. Дракон саме почистив свій спинний гребінь і тепер любовно полірував кожну пластинку.

— Гар-р? — гаркнув Птер і випустив клуб диму з пащі.

— Ми від Ягусі, — поспішно сказав Бородатий.

— Що їй треба? — поцікавився дракон зовсім миролюбиво.

— Треба зобразити лиходія-професіонала.

Хвіст Птера виразив крайнє невдоволення.

— Битися я не буду, — сухо сказав дракон.

— Битися не доведеться, — заперечив Довгобородий, — у супротивника немає меча.

— А раптом йому позичать? — драконові аж ніяк не хотілося ризикувати.