Читати книгу - "Багряний рейд"

— Що? — спитав Дунай, дивлячись поглядом оцінювача.

— Та нічого. Мусить серед такого гурту бути хоч один старший, командир. Як нарвемося на когось, виграємо час. Побачать погони на шинелі, подумають. Без офіцера оця вся переберія не годиться.

— Думаєш отак проскочити й далі?

— Думав, — кивнув Коломієць. — Тепер бачу — марно. Їдемо вперед, скільки протягнемо. Когось перестрінемо — приймаємо бій одразу. Бо розшифрують, щойно вступимо в контакт.

— Нехай, — кивнув Дунай. — Тоді не варто перевдягатися всім. Лишаємо тут усе зайве.

— Згода.

До них ступив Тур.

— Ховати будемо? Оцих, — він показав на звалені під деревом трупи.

— Вони б нас не поховали, — зауважив Дунай. — Ще валандатися. Затримуватися тут не слід. Хтозна, їх можуть уже шукати. Земля біля води волога. Колеса сліди лишили.

— Отож. — Коломієць поміняв головні убори, офіцерський кашкет крутнув на вказівному пальці. — По конях, тут невигідно.

На дні кузова знайшовся брезент. Ті, хто не наміряв маскувальну форму, вляглися під нього. Інші — таких було четверо — повсідалися біля бортів, приготували зброю. Коломієць і Дунай, одягнені у своє, повернулися в кабіну. Максим останньої миті вирішив обійтися без зайвого маскараду: не він дає переваги. Вояки хай сидять, їх видно, в кабіну не зазирають на ходу, тож у разі чого можна проскочити повз автоколону, якщо зустрінеться дорогою.

Рушили.

До смеркання вдалося триматися, як і планували, об’їзних доріг. Лише двічі зустріли транспорт, обидва рази — такі самі вантажівки з людьми в кузовах. Раз водій погудів із вдячності, коли Максим пропустив його, інший проїхав мимо в куряві. З обіду збиралося на дощ, і під вечір перші краплі забарабанили по даху. Аж тоді Коломієць повернув до лісу, цього разу загнавши машину так далеко, як вийшло. Пальне за цей час опинилося майже на нулі, запасної каністри в кузові не виявилося, це стало вирішальним — «полуторку» кидали.

Дощ падав більше чотирьох годин. Увесь цей час повстанці купчилися під брезентом, міцно закріпивши його на бортах. Так само, лежачи, їли. Лиш вартові змокли за дві зміни, та сушитися не було як: розпалити багаття під дощем не виходило, так само марними виявилися спроби зробити це після дощу. Зате, підбив підсумки Коломієць, звірившись із картою, за день вдалося зробити марш-кидок і дістатися до річки Гуйви, це вже Житомирщина.

Ось так подолали трохи більше половини шляху.

З цими думками Максим скомандував відбій.

Це сталося під ранок наступного дня, коли марш-кидок наблизив до Коростишева.

Уночі дощ пішов знову, несильний, затяжний. Крапав до ранку, сіяв, коли рушили, кинувши «полуторку» на місці стоянки, й розпогодилося аж після восьмої. Осіння ніч перетекла в не менш похмурий ранок. Хоч-не-хоч, а перехід вологим лісом дався взнаки: всі вимокли до нитки. Справа звична, партизанське життя привчає й не до такого. Проте зараз вони були в глибокому ворожому тилу, не мали в окрузі жодної бази та, відповідно, жодної можливості перепочити й просушити бодай онучі. Ковзало під ногами, хлюпало в чоботях, і відділ нагадував Максимові зграю мокрих бродячих собак — зовсім не хижих, готових пустити в діло зуби вовків.

Зупинивши загін на короткий перекур, Коломієць відкликав Дуная вбік, витягнув карту й розгорнув на потрібному місці. У нього вона виявилася не такою дрібною, Дунай мав трохи кращу, повнішу. На ній обидва й знайшли невеличкий хутір, котрий чомусь не позначили на Максимовій.

— Іншого виходу не бачу, — мовив той. — Треба йти сюди, інакше довго так не протягнемо.

— Що далі?

— Перебудемо до ночі. Хто б там не жив, це дах над головою. Бог його знає, раптом господар — своя людина.

— Або агент, — у тон йому відповів Дунай.

— Та ну, — відмахнувся Коломієць. — Швидше старий дід, який пережив німців. Чи бабка-кульбабка. Я навіть припускаю, друже Дунаю: хутір — позначка на карті, не більше. Людей там взагалі може не бути.

Дунай знизав плечима й замислено торкнувся пучкою вуса, легенько смикнув себе за правий кінчик, потер перенісся. Мовчав далі, і Коломієць продовжив, куючи гаряче:

— Далі зробимо марш-кидок уночі. Вийдемо до траси, ось тут — залізниця. Нам того й треба, триматися колії.

Дунай відповідати не квапився. А Максим уже подумки лаяв себе. Міг же просто наказати, ніхто б не заперечив. Окрім Дуная, звісно. Коломієць розумів: починати з ним чергову за весь цей час суперечку недобре. Поки хлопці сприймають сварки спокійно, але чим далі, тим більше вони нагадують наполегливі спроби з’ясувати, хто у відділі насправді головний. Дунай не визнавав хорунжого Східняка старшим і не надто приховував цього. Натомість всі інші скоса поглядали на представника Служби безпеки, котра зі зрозумілих причин втратила популярність серед особового складу повстанської армії. Але субординацію порушувати ніхто не збирався, дотримуючись у поході залізної дисципліни. Проте Коломієць уже кілька разів припиняв Дунаєві спроби віддавати свої накази — ті, які суперечили його розпорядженням. Варто лиш довести до цього, поставити людей перед вибором, кому коритися, — і все, головне завдання опинялося під загрозою.

Максим чудово розумів: люди стануть на його бік.