Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Нарешті в Янчуковому вагончику стало темно. Отже, треба почекати ще з пївгодинки. Які ж вони довгі, ці півгодини!

Та ось Зайднер дуже обережно підходить до вагончика. Йде не до дверей, а до глухої бокової стіни. Йому перехоплює подих. Він мимоволі хапається рукою за серце і так стоїть якийсь час, дослухаючись до того, що діється за стіною. Чути голоси. Там розмовляють. Але про що саме, розібрати не можна.

Зайднер піднімає тремтячу руку і тихенько стукає… Ні, його не чують. Розмова за стіною триває. Він стукає дужче. Відчуває: ще мить — і нерви не витримають, він зробить якусь дурницю, може, закричить. Стукіт почули. У вагончику спершу стає тихо, потім приглушений хлоп'ячий голос запитує:

— Хто там?

— Це я… я… — каже Зайднер. Він не хоче називати свого прізвища, і щоб там, за стіною, зрозуміли, хто він, додає: — Це я, Марте..

— Пан Зайднер! — вихоплюється дівчачий голос.

— Я… я… — каже він ще раз.

Миттю всі троє опинилися надворі. Але вони вже теж не маленькі, знають, як себе тримати. Вони не зчинили галасу, а тільки притулилися до Зайднера і все повторювали пошепки, гаряче:

— Пан Зайднер! Пан Зайднер!.. Які ми раді!

Цей літній сивий чоловік давно вже забув, що таке ласка, що таке радість. І те й друге він зараз мав. І тому, не соромлячись дітей, плакав.

— Ходімо до річки. Нас може почути Кріт, — сказав Юра.

Річка Іц протікала недалеко, за парком. Тут було тихо і невимовно гарно. Дерева ледь чутно шелестіли сонним листям. Вода віддзеркалювала зорі. Вони мерехтіли та переливалися різними барвами ще дужче, ніж на небі.

— Ми сюди частенько приходимо, пане Зайднер, — сказала Марта.

— Я вже й інше слово чув, Марто, — каже він їй. — Там, у таборі, росіяни називали мене хорошим словом «товариш».

— Авжеж, у нас всі дорослі кажуть одне одному «товариш», — підтвердив Юра.

— Вас зовсім випустили? — допитувалась Марта.

— Зовсім, Марто. У всякому разі, я зроблю все, щоб більше туди не потрапити. А що пан Янчук? Хто він тепер?

— Він зайняв ваше місце. Ми їздили по різних містах. А кінець війни застав нас оце тут. Пан Янчук — хазяїн цирку.

— Ясно, — кивнув головою Зайднер. — Тільки не зрозуміло, чому він в американську комендатуру ходив. Я зовсім випадково натрапив на нього. Ішов за ним. Ось так і вас знайшов.

— А де ж ви будете жити, пане Зайднер?

— Жити? — перепитав він задумливо. — Мені сьогодні сказали, що треба так жити, щоб мене більше не били. От я й житиму там, де мене не битимуть. Туди подамся, у східну зону.

Досі цей намір лише невиразно бентежив його. Тепер він зрозумів, що тільки так і буде: він перейде з американської зони окупації в радянську. Досить, уже доволі надивився, натерпівся! З нього досить!

— Я про вас не забуду, любі мої. Все, що зможу, зроблю, щоб вирвати вас з лап цього звіра, щоб ви повернулись додому.

— Невже це коли-небудь може статися! — вихопилось у Юри.

— Тепер може, діти. І не тільки може, а це — буде. Я вірю. Правда перемагає Кривду.

Марта схаменулась:

— Ви ж, мабуть, голодні, пане Зайднер. У вас, певно, і грошей немає!

— Атож, голодний. І грошей немає. Навіть на сигарети, — зніяковіло відповів Зайднер.

— Я миттю, — сказав Юра і побіг до вагончика.

Але швидко він повернувся, захеканий і стривожений.

— Кріт шукає нас. Біля вагончиків ходить.

— Він бачив тебе? — захвилювався Зайднер.

— Ні, я не добіг. Повернувся.

— Негайно йдіть до себе, — наказав Зайднер. — І — ні слова. Щоб у нього не було ніякої підозри.

— Ми знаємо, розуміємо, пане Зайднер.

Юра витяг з кишені всі свої гроші.

— Ось візьміть. Це ми для вас берегли. Зайднер обняв їх, схвильований і розчулений.

— Ідіть, діти. Ідіть, любі мої. Я не забуду про вас. Вони пішли до вагончиків.

А він швидко зник у протилежному напрямку.

Навіть тоді, як прийшли американські війська, Владислав Янчук не почував себе твердо на землі. А що як і американці такі, як і росіяни? Що як почнуть допитуватись: хто ти, що? То була б катастрофа. Його могли б повернути в радянську зону і передати в руки радянських воєнних властей.

Та цього не сталося. Американці трималися на чужій землі, як у себе вдома, але ніяких викликів, допитів не було. Навіть більше, окупанти дозволяли відкривати магазини, майстерні, підприємства, кіно, театри. Янчука ніхто не викликав, не турбував. І Владислав Янчук сам вирішив іти в комендатуру. Правда, він дещо вагався. Ще холонуло в грудях від остраху — бува сам залізеш у петлю. Але Янчук звик ризикувати.

Його прийняв огрядний, товстощокий комендант.

Янчук заговорив обережно, намацуючи,