Читати книгу - "Вічний рух"

Вона вимовила це за один раз і не без задоволення собою.

— Все, — сказав я, — тепер все буде гаразд.

— А чому ми повертаємось?

— На базі… Зірвалось. Я не встиг попередити. Але й там у хатинці, на березі, пам’ятаєш? Де минулого разу? Теж не погано?

— З тобою скрізь непогано.

Вона нахилилась за торішньою шишкою.

— Ти не захворів? Втомлений якийсь. Непіддатливий. Я тебе поцілую. Добре?

— Добре. І не захворів я, але… Давай напрямки.

— Повз ту калюжу? — вона закопилила губи.

— Тільки повз калюжу. Так буде коротше.

Мені стає смішно, а на лобі краплинки поту мов роса.

Крихітне озерце, наче маленька калюжка, сховалось на дні такого ж крихітного ярочка, що перерізав сосняк упоперек від шосе до селища. Можна пройти поряд І нічого не помітити.

Озерце, моє торішнє відкриття. Дно — суцільний мул. Теплий. М який. Піддатливий, як вуста.

Болото. Мертва вода.

— Дощ збирається, — кажу я, відчуваючи, як густішає повітря і тіло вкривається липким потом. От-от він рине до протоки. От-от.

Перед очима загоряються мерехтливі крапки, потім яскраві райдужні кола. І дзвін. Всюди дзвін. Я роблю крок зі стежини убік.

— Подивись! — Я пропускаю її вперед і простягаю до води ліву руку. — Подивись.

— Де?! — Вона зовсім нічого не розуміє. їй треба бігти і кричати на весь голос, а вона нічого не розуміє. — Що подивитись?..

Моя права долоня описує коротку дугу і падає ребром на її шию. На те місце, де прикриваючись тонкою рожевою шкірою пульсує артерія. Звук неголосний і глухий, з ледве відчутним хрустом.

Я не встигаю ще опустити руку, а тіло вже зібгано лежить біля ніг. Точнісінько як маріонетка, в якої раптом перерізали нитки. Та ще можна відступити. Поки це тільки шок. І коли хребці серйозно не травмовані, вона навіть не зрозуміє, що сталося. Можна відступити. Другого кохання не буде. Другої молодості теж. І кожного разу інші води омивають тебе.

— Вирватися з кола, — кажу я і схиляю голову.

Тепер нічого не трапиться. Вона буде зі мною. Її вже ніхто не зможе в мене забрати. Навіть вона сама.

— Я кохаю тебе, — шепочу я, розстібаючи кишеню на своїй куртці.

Капроновий шнурок удавкою накинутий на шию. Я опираюсь коліном у стіну. Судома. Ще. Знову. Це схоже на мить близькості. Я вірю, що їй зі мною було добре. Але це єдине, що я міг їй дати. А далі? Чим я міг втримати її пізніше?

Білий витончений капроновий шнур з магазину «Динамо». Я, нарешті, випростовуюсь. Виявляється, що ллє дощ. Не по-літньому холодний. Коли ж я в чомусь прораховувався — її смерть виявиться повним безглуздям.

В озері води по пояс, ще й вгрузаєш майже по коліна.

Я заштовхую труп ногами поглибше. Втоптую. Занурююсь у смердючу жижу з головою — закидаю мулом. Через рік не залишиться й сліду. Повертаючись до берега, раз-по-раз оглядаюся. Квиток в сумочці, плаття в кількох місцях розірване. Все, як треба.

Тепер в хатинку на березі. На день. Два. І все.

Так і сталось.

Біла стеля. Біла стіна. В шлунку вогонь. У м’язах слабість. Але далі залишатися не можна. Почнуть і мене шукати.

Вирішив твердо — вранці в дорогу. Ось тут господиня мене і порадувала. Говорить, з минулого року залишився у неї номер телефона. «Баришні, з якою ви були. А племінник, дурень, із селища подзвонив. Ну ось тільки-но…»

Стеля, стіна, павутиння.

Нарешті ніч позаду. Прокинувшись я не відкриваю очей. Біля ліжка хтось є. Моторошно від цієї присутності когось.

— Ти прокинувся? — обережно запитує знайомий голос. — Ну, звичайно, лукавцю, ми вже прокинулися. У нас навіть вії ворушаться.

— Так! — кажу я. — Марення скінчилося. Дурне сновидіння пройшло. Реальність повернулася в дім.

— Ну, привіт, — Лінор обережно притуляється до моєї щоки. — А я думала, що ти й справді вмираєш, а ти ще нічого. Тільки трохи заріс.

— Це ж не проблема?

— Дивні бувають сни, коли температура скаче, — відповідаю я задумливо. — Не повірив би ніколи в житті.

Перед очима кола, кольорові плями, лінії і нарешті — нічого.

— Прикро, — досадую я. — Вихідні пропали. Ще й на лікарняний доведеться піти.

— Дрібниці, — вона притуляється щокою до моєї неголеної. — Головне — все обійшлося. Повернемося через місяць. Кинемо усі справи і повернемось.

Мій рюкзак і спінінг залишились на автостанції. Іти легко, від цього отримуєш велику насолоду! Сонце веселе і негаряче.

Я знаю, що вона зараз почне вичитувати і розмірковувати про всілякі ускладнення, а так хочеться закурити.

— Що з тобою? — стурбовано запитує вона. — Ну що з тобою?

Я мовчу. Я дивлюсь на те, що тримаю в долоні.

Білий витончений шнур з магазину «Динамо».

Над обрієм піднімається дощова хмара.

Переклала з російської Наталя КАЛІНІЧЕНКО

Відраховувались останні секунди до старту.

— Десять! — гримів немов із неба голос.

Кращі вчені Землі з’їхалися в Філадельфійський інститут електромагнітних хвиль.

— Дев’ять!

Де проводився перший у світі експеримент подорожі в часі…

— Вісім!

…За яким, певне, стежив увесь світ…

— Сім!

…До якого багато років готувалися найвидатніші розуми планети…

— Шість!

…На який відчайдушно згодився студент-відмінник інституту Х’юберт Редфорд…

— П’ять!

…Якого