Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

Передав черговий райвідділу міліції… Прийняв черговий Управління держбезпеки…»

«Телефонограма № 2/ПО. Прийнято о 4 год. 21 хв.

З штабу ВПС округу.

О 2 год. 24 хв. за 70 км від Чорного бору наші винищувачі атакували невідомий літак. Літак пошкоджений, полетів у бік моря.

Передав черговий по штабу…

Прийняв черговий Управління держбезпеки…»

«Телефонограма № 3/ПО. Прийнято о 17 год. 42 хв.

З Управління міліції міста.

На східній околиці міста біля 101-го поштового відділення знайдено залишений власником мотоцикл марки ІЖ № 12–07. Машину зареєстровано в Лісному районі.

Передав начальник оперативного відділу міліції…

Прийняв черговий Управління держбезпеки…»

Всі ці телефонограми були прийняті одного літнього дня 195… року. І ось я перегортаю «Справу» — сторінку за сторінкою.

Літак ішов у безодні нічного неба. Летів він, немов забутий землею. Радіомаяки не подавали йому сигналів. Авіаційні диспетчери, що зобов'язані турбуватися про всі літаки, про цей літак навіть не думали. Аеродромні радисти переговорювались з радистами всіх про-літаючих крізь ніч машин, а з радистом цього важкого корабля вони зв'язку не мали.

Інші літаки летіли із засвіченими сигналами, і людям із землі здавалось, що в чорному небі пливуть різнобарвні зірки. А цей летів, загасивши вогні, летів на величезній висоті, і його ніхто не бачив і не чув.

Якби розбився цей літак, ніхто б не взнав ні прізвищ загиблих, ні навіть того, якій країні належить літак. У членів екіпажу в кишенях не знайшли б документів, а на уламках крил не побачили б розпізнавальних знаків. На штурманській карті не знайшли б маршруту польоту, і не можна було б навіть встановити, звідки і куди летіла ця машина.

А втім, у єдиного пасажира літака документи можна було б знайти, та, переглядаючи їх, люди здивовано б питали: хто ж він, цей чоловік? — адже в їхніх руках виявилося б одразу кілька документів, усі на різні прізвища, але з фотографією однієї й тієї ж сорокарічної людини з красивим мужнім обличчям і напрочуд спокійними очима.

Але з літаком поки що нічого не сталося, і він летів далі в нічному небі. Самітний пасажир — власник кількох документів — дрімав, відкинувшись на спинку сидіння, затиснутого в тісному відсіку позаду пілотської кабіни.

Перед обличчям пасажира заблимало червоне вічко сигнальної лампочки — льотчик хотів розмовляти з пасажиром. Лінивим рухом пасажир узяв з колін радіонавушники.

— Слухайте! Слухайте! — голос льотчика низький, хриплий, навушник з ним ледве справлявся, і пасажир мусив напружено прислухатися. — Зараз година сімнадцять хвилин. Починаю знижуватись. За десять хвилин можна зняти кисневу маску і приготуватися до стрибка. Через сорок хвилин будьте готові стрибати.

Червоне вічко ще раз блимнуло і погасло. Пасажир подивився на годинник.

В ту саму мить на землі молоденький офіцер засік і квапливо записав час — нарешті земля виявила дивний літак! Це була вже радянська земля. Локаторний пост намацав літак невидимим променем, і на екрані літак з'явився ледь помітною рухливою крапкою. Одразу задзвонили телефони і по проводах полетіли стрімкі слова наказів.

Літак швидко йшов на зниження. У пасажира закололо у вухах, і він перестав чути рев моторів. Глянувши ще раз на годинник, він зірвав з обличчя маску. Мабуть, літак був ще дуже високо — пасажирові було важко дихати: він судорожно хапав повітря відкритим ротом, його рука вже потяглась за маскою, але в цей час дихати стало легше, і він кинув маску за спинку сидіння.

Кілька хвилин пасажир сидів нерухомо. Матовий круг у стіні відсіку скупо освітлював його напружено зосереджене, мов у глухого, обличчя, на якому туга киснева маска лишила червоні смуги. Обличчя його було не тільки красиве й мужнє, але й розумне. Високий, опуклий лоб обрамляло густе каштанове волосся, ледь посріблене на скронях сивиною. Рівний з маленьким горбиком ніс. Вольове підборіддя. Пильні сірі очі. Досі він був закутаний у хутряну запону, а зараз він її скинув і зостався в поношеному сірому піджаку, під яким видно було вишивану українську сорочку. Зім'яті штани були заправлені в прості чоботи.

Під стелею спалахнула яскрава лампочка. Пасажир, не встаючи з крісла, розсунув ноги, зігнувся і почав відгвинчувати замки люка, вробленого в підлогу. Потім він устав, підняв з підлоги туго напханий рюкзак і старанно приладнав його на спину. Він навіть пострибав, щоб перевірити, як підігнані заплічні ремені. Потім витяг з-під крісла плоский ранець з парашутом і, підперезавшись ременями, прилаштував його на грудях. До пояса він пристебнув лопатку з коротким держаком.

Лампочка під стелею заблимала. Пасажир ривком відкрив люк, насунув на очі автомобільні окуляри, став на коліна і швидким, спритним рухом, головою вперед, пірнув униз.

Душної серпневої ночі сорок першого року на Західному фронті сталася трагічна подія, що коштувала життя багатьом радянським воїнам. У штабних документах вона була зафіксована коротко: «Саперна рота лейтенанта Окайомова майже вся загинула під час виконання бойового завдання…»

А сталося це так:

Лейтенант Окайомов одержав наказ — вночі переправити роту на протилежний берег річки і замінувати прибережну смугу.

Переправлялися на човнах. Лейтенант Окайомов стояв на носі першого човна. В дрібних брижах швидкої річки дробилися і танули зірки. На заході чорне небо наче трохи піднялося — там, над обрієм, ворушилася темно-червона заграва війни. Десь зовсім недалеко часто била одинока гармата; коли вона замовкала, можна було чути безладну стрілянину з гвинтівок. З