Читати книгу - "Ангели по десять шилінгів, Петер Аддамс"

— Про який шантаж ви кажете? І що за хрусткі папірці? — поцікавилася Джун.

— Ваш майбутній чоловік взявся за ремесло місіс Шеклі.

Загалом у конвертах було рівно двісті сорок англійських фунтів — сума, на яку приємно подивитися.

Джун почала дещо розуміти. Але вся ця історія не здалася їй такою трагічною, як Джорджеві.

— Так ви вже про це знаєте? — спитала вона.

— Про що? — поцікавився Чед.

— Чому спершу Шеклі, а потім місіс Порджес вдавалося шантажувати всіх цих добрих, високоморальних, глибоконабожних, шановних громадян Крайстчерча, які дотримуються суворих принципів і проповідують любов до ближнього? І яку роль відіграли в цьому порцелянові ангели? І чому хтось весь час нишпорив по Касл-Хоуму? І для чого призначався цей таємний хід через каналізаційну трубу? Коротше кажучи, таємниці Касл-Хоума для вас більше не існує?

— А тобі не здається, щo ти поставила надто багато запитань?

— Дещо ми знаємо, а дечого — ні, — Джорджу Абернаті було приємно помучити Джун.

— Ех ви, мудреці! — Вона приховала своє невдоволення і зняла з пальця каблучку.

— Ставлю оце сапфірове кільце проти об'їденого оселедця, що одного ви напевне не знаєте: що сталося зі мною, коли я поїхала до Лондона.

— Не зволікай — кажи!

— Хтось у мене стріляв з кущів, неподалік од повороту на головну вулицю. Вправний стрілець.

— Я не сказав би.

— Так, так, я ще жива! — розгнівалася Джун. — Але у вітровому склі моєї машини є малесенька дірочка. Якихось два-три сантиметри — і в тебе не було б більше причин так огидно посміхатися. Прибережи свій сміх до того, поки я скажу, кого відвідала в Лондоні.

— Ну, ну, кажи!

Джордж лиш зиркнув на годинника.

— Леді Уорренгтон, дружину сера Арчибальда, славний рід якого відомий ще з часів другого хрестового походу, тобто давніший, ніж рід її величності. Спочатку про леді. Володіє п'ятьма мовами, манери вишукані, але скромні, вечірнє плаття коштує добру сотню фунтів, обличчя так випещене, що навіть за допомогою мікроскопа не побачиш жодної зморшки. Ніхто і не подумає, що леді Уорренгтон незабаром п'ятдесят і що під час другої світової війни вона, так як і дружина бургомістра Лоуела… — Джун зумисне зробила паузу, — була «зіркою» дому розпусти в Касл-Хоумі. Я про все довідалася. В цьому допомогли мені і секретні архівні документи, і інтуїція, і вміння ставити хитромудрі запитання.

— Касл-Хоум… ти сказала, що в Касл-Хоумі під час війни був дім розпусти? А ти не теє?..

— У Касл-Хоумі був один з першокласних закладів такого типу, його могли відвідувати лише офіцери військово-морської бази та високоморальні громадяни Крайстчерча. А щоб громадськість не дізналася про це, всі відвідувачі проникали в Касл-Хоум через каналізаційну трубу, яку Шеклі з'єднала зі склепом. Але, як я здогадуюся, вона зробила не тільки це. Вона сфотографувала батьків міста в найпікантніших позах. Оці саме плівки і шукав шановний містер Уейд за дорученням сім'ї Фенвіків, він усе й перевернув догори дном в Касл-Хоумі. Але, очевидно, місіс Порджес давно переховала матеріал в інше місце.

— А порцелянові ангели? — спитав Джордж.

— Вони були невід'ємним атрибутом будинку. Вони стояли у всіх кімнатах, у них зберігалися… — Джун замовкла, вона не могла знайти підходящого слова.

— Не зволікай, кажи ж, що там зберігалося?

— Сам знаєш! Не прикидайся дурником, — розсердилася Джун.

— А-а! Тепер все зрозуміло! — Чед так розреготався, що аж сльози виступили на очах. — Досить було простягнути руку, зняти голівку з цього милого ангела, і… І все було гаразд. Так, місіс Шеклі справді не відмовиш у гуморі. А наша люба місіс Порджес продовжила її справу — я маю на увазі шантаж.

— Визнаю, сер. — Як і завжди, стара пані з'являлася, ніби за помахом чарівної палички, тільки-но прозвучало її ім'я. — А ось і рахунок, з точністю до шилінга, куди пішли гроші, які я роздобула. Двісті фунтів — місіс Саллівен, вдові, має п'ятеро дітей. Одинадцять фунтів — за ремонт будинку вчителя Толбота… За нову електропроводку у писаря Невіла — вісім фунтів чотири шилінги… Покрівельникам за дах будинку бідняків — сто одинадцять фунтів сім шилінгів… За стічний рівчак у саду сліпого міського писаря Тернера…

— Досить! Суд винесе вам подяку, — перебив її Джордж Абернаті.

— Дякую вам, сер, — місіс Порджес зробила реверанс. — Але перш ніж іти і пакувати валізу з усім необхідним для тюремного життя, я хотіла б попрохати вас звільнити мене від оцього пірата на кухні. Він без кінця п'є і став надто нав'язливим. Його, звичайно, можна було б зрозуміти, якби я була років на двадцять молодшою, але в нинішній ситуації я сприймаю його залицяння як щось недозволене, точніше кажучи, аморальне. І ще — так би мовити, на своє виправдання. Визнаю, сер, що я поводилася як безсовісна шантажистка, але я нікого не вбивала, хоч, якщо дотримуватися істини, часом мені хотілося це зробити, — коли я згадувала про те, чому наша міська знать така благодійна. Що люди в принципі слабкі істоти — в цьому їх звинувачувати не варто. Але за те, що вони так забрехалися, так безсоромно забрехалися, як всі оті фенвіки, стерджени, лоуели, — за це їх господь повинен карати куди суворіше, а не обмежуватися виразками шлунка та гнилими зубами.

— Стерджен теж належав до числа… клієнтів? — поцікавилася Джун.

— Аякже! Один із завсідників! На тому світі його вже давно чекає казан з гарячою смолою… І якби я була ангелом, я не поворухнула б і пальцем, щоб допомогти йому. А тепер дозвольте мені пакувати валізу?

— З цим ви можете зачекати, — відповів Джордж. Чед додав:

— В будь-якому випадку я потурбуюся про те, щоб люди не забули ваших славних подвигів. Орден Святої Анни вам забезпечено. Ви були доброю феєю Крайстчерча, і я хотів би, щоб ви нею залишилися.

— Дякую,