Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Шолому здається — ось-ось його серце вискочить з грудей. Ну, коли ми нарешті почуємо? Але Колектор зволікає, він каже не поспішаючи:

— Ваш номер, реб Нохеме, виграв... Так, виграв... Шолом бачить, як по батьковому обличчю промайнула

жовтувата хмаринка й зникла, а самому хочеться аж завищати "кукуріку!". Але він стримується й жадібно ловить кожне Колекторове слово:

— Виграв... Але виграш невеличкий. Зовсім маленький виграш. Після відрахування комісійних та інших витрат набереться, набереться...

Ще хвилина, і Шолом зомліє!

— Набереться... вісім карбованців і шістдесят копійок. З вас належить, якщо не помиляюсь, дванадцять п'ятдесят, і попередній боржок, якщо пам'ятаєте,— три вісімдесят. Загалом маємо шістнадцять тридцять. Отже, будете мені винні не більш і не менш, як сім сімдесят, га? Вірно чи ні? Тепер ви б, мабуть, хотіли купити новий квиток? Можу вам дати. Візьміть, реб Нохеме, виберіть собі номер. Цього разу, бог дасть, ви обов'язково виграєте. Це так само вірно, як те, що сьогодні вівторок на білому світі. Уже, вибрали? Який номер? Вісім тисяч шістсот тринадцять? Щасти вам боже! У добрий час! Чого ти так дивишся, пус-стуне? — звертається він раптом до Шолома, натискаючи на "с".— Як тобі читаються "Хвалебні пісні", шибеник-ку? (Натиснув на "к").

Колектор давав "шибеникові" такі книжки, як "Хвалебні пісні" Нафтоле-Герца Вайзеля *, твори Адама-Гакоге-на Лебенсона *, Калмена Шульмана *, і реб Іцхака-Бера Левінзона *. Шолом жадібно читав їх, сидячи на лавочці біля воріт. А батько радів із сина, який читає вже такі книжки, і розпитував його, чи він хоч розуміє те, що читає. Шоломові соромно сказати, що розуміє. Він не сміє розмовляти з батьком на такі серйозні теми. Замість нього відповідає Колектор: "Чого ж не розуміє? Він дуже добре розуміє, цей шибеник. Бачте, Ману й Смоленськіна * читати такому пуцьверінкові ще ранувато, надто рано!" І саме тому, що Колектор сказав "надто рано", пуцьверінкові закортіло прочитати ці книжки. І він потай, щоб ніхто не бачив, узявся до Many й Смоленськіна.

Спочатку йому пощастило дістати перший єврейський роман "Сіонська любов" Авраама Many. Цей твір він буквально проковтнув за одну суботу з першої до останньої сторінки, лежачи на горищі й весь палаючи від переживань, як стріха. Він плакав гіркими слізьми над нещасною Амноновою долею, плакав, голосно схлипуючи, і смертельно закохався в божественну красуню Тамар разом з героєм роману Амноном, і, може, ще сильніше за нього. Вона йому снилася, він розмовляв з нею мовою "Пісні пісень", обіймав її й цілував...

Другого дня закоханий Шолом блукав, як тінь, у нього страшенно боліла голова, він зовсім втратив апетит і нічого не хотів їсти, що вкрай здивувало мачуху. "Щось у лісі здохло, не інак",— сказала вона й почала стежити за хлопчиком, щоб дізнатись, чого це він перестав їсти.

Скінчилося це захоплення романом "Сіонська любов" ось чим. Шоломові частенько перепадала сяка-така копійчина за різні дрібні послуги постояльцям, що зупинялися в їхньому заїзді. За ці гроші він купив паперу, зробив з нього зошит, акуратно розлінував усі сторінки й заходився писати роман на зразок "Сіонської любові" Many, власний роман. Він старанно наслідував Many, писав такою самою мовою, таким самим стилем і за таким самим планом, змінивши тільки назву — замість "Сіонська любов" він назвав свій роман "Дочка Сіона", а його героїв звали не Амнон і Тамар, а Соломон і Суламіф. А що вдень йому бракувало часу, бо півдня Шолом був у хедері, а півдня доводилося допомагати в хаті, наш герой вирішив використати для цього нічні години. Він сів біля лампи й почав писати дрібненькими літерами. Писав, писав, аж поки... поки мачуха почула якийсь скрип і помітила світло. Вона встала, підкралася босоніж до Шолома і, побачивши, що той пише, зчинила такий гвалт, що всі схопилися, пойняті страхом,— гадаючи, ніби хата горить. А мачуха зчинила весь цей галас лише тому, що згоріло багато гасу. "Гас вони палять! Щоб вас палили й пекли, господи боже милосердний! Нагла смерть на вашу голову! Пожежа! Холера! Пошесть!.."

Батько, звісно, забрав разом з краденою "Сіонською любов'ю" незакінчений роман "Дочка Сіона", і автор його чекав суворої нагінки. Та виявилося, що батько показав "Дочку Сіона" насамперед Колекторові і той не міг вдосталь надивуватись Шоломовим гарним письмом, його стилем і красномовністю. Нарешті він так ущипнув пустуна за щічку, що на ній залишився синець:

— Ви не уявляєте собі, реб Нохеме, яке це золото! Скарай мене боже, якщо ви це розумієте! З нього щось буде! Ось побачите, з нього щось буде... Іди-но сюди, шибенику, дай я ще раз ущипну твої червоні пампушки, сто чортів тобі в бік!

48

УДАТНІ ЗЯТІ

Мировий суддя повчас євреїв. — Лвй-зер-Йосл і Магідов — вишукані зяті.— Тисяча сторінок талмуда

Крім Колектора, до Нохема Рабиновича частенько заходили удатні зяті, вишукані молодики, цвіт місцевої інтелігенції. Кожне місто має свої звичаї, свої моди. У Переяславі за тих часів була мода на зятів. У тамтешніх обивателів це стало щось на зразок спорту. Вони не шкодували ніяких коштів, аби дістати гарного зятя. Цей "товар" привозили здебільшого з чужини. Мало хто видавав свою дочку заміж за місцевого, крім, може, таких, що зовсім не мали грошей. А хто мав змогу й ладен був дати посаг, той привозив якогось вишуканого зятька з Литви чи з Польщі, кожен згідно з своїм смаком, розумінням і своїми можливостями.

Ось, скажімо, дядько Пиня привіз собі зятька зовсім зблизька, з Лубен. То був якийсь не сьогосвітній молодик, Що знав тільки свої священні книги й не мав навіть ніякого уявлення про гроші. Тітка Хана привезла для своєї доньки-красуні зятя з Яготина, показного молодця. Він не визначався великим розумом і особливими знаннями, зате це був справжній красень. У суботу, після весілля, коли молодих вели в синагогу, а потім додому, люди юрмилися, тиснулись, щоб краще їх розглядіти, захоплювалися ними, голосно обговорювали, хто вродливіший. Одні твердили, що він вродливіший, інші, що вона вродливіша. "Він" і "вона" все це чули, червоніли й ще більш гарнішали. А батькам цього й тре було — молоді справили велике враження, "товар" усім сподобався, і ціле місто тільки про них і говорить. Що іще треба для популярності? Частенько траплялося, що батьки навіть билися через зятів. Тобто це не значить, ніби вони, боронь боже, дубасили один одного кийками. Вони тільки лаялись і сперечалися з приводу того, чий кращий, а жінки тикали одна одній дулі. А втім, іноді доходило все ж і до бійки. Тоді мировий суддя Рома-новський,— чоловік досвідчений, розумів єврейську мову,— мирив їх і вичитував їм нотації... Але що він, не-єврей, тямить у таких справах? Хіба він може зрозуміти, яка то насолода привести в суботу зятя в синагогу, посадовити його, гарно вбраного, як лялечка, на чільне місце біля східної стіни, щоб усі його бачили, і замовити для нього почесний вихід до тори, щоб він зійшов на амвон і голосно, ефектно відтарабанив уривок з біблії, а жінки щоб тиснулись біля віконець жіночого відділення синагоги * й питали: "Де він? Де?" Ні, цього неєврей ніколи не зрозуміє, хай він буде навіть мудрий, як цар Соломон.

Проте цей "артикул" здебільшого досить швидко зношувався: сяйне й стає буденний, як кожен товар, що старіє або виходить з моди. Минав рік-два, і колишній прегарний зять, цей вчорашній принц, ставав такий самий, як усі. У нього висипалася борідка, й на ньому вже можна було помітити тягар буденних турбот. Просто жаль брав дивитися, як колишній вдатний зять, вчорашній принц, який, здається, ще минулої суботи стояв біля східної стіни, на видноті, поступається чільним місцем новому вдат-ному зятеві, новому принцові, й дивиться на нього із заздрістю, а його молодичка, яка нещодавно сама була королевою, тепер тягнеться до віконця разом з іншими жінками, питаючи: "Де він? Де?" Отак воно вже заведено на білому світі! Тут слід було б сказати: "Покоління відходить, покоління приходить". І доречно було б трохи вдатись у філософію життя, але ж ми розпочали мову про зятів, отже, підемо далі цим самим шляхом.

Двоє таких удатних зятів були, можна сказати, винятком і зберігали в місті Переяславі всю свою славу ще багато років після весілля, не злиняли, як інші зяті, і не вийшли так швидко з моди. Одного звали Лейзер-Йосл, другого — Магідов. Першого привіз з Корсуня багатий торговець шкірою, який мав не надто гарну дочку, але міг добре заплатити. Другого виписав звідкись з Литви багатий ліверант, що постачав коней казні. Він дав зятеві і те, і те — і гарну, здорову жінку, і чималий посаг, не кажучи вже про подарунки, повне утримання тощо. Коли привезли цих женихів, усе місто ходором ходилої Весілля справили такі, що люди досі пам'ятають їх і ще довго не забудуть. Про ці весілля лунала слава не тільки в самому місті та в передмісті, айв інших містах і в усій окрузі. Адже вони стільки коштували! Чи жінки були щасливі — це вже справа інша. Наскільки нам відомо, одна з них розлучилася з своїм чоловіком після того, як прижила з ним кількох дітей, і виїхала в Америку. Чоловік другої, здається, меламед, чи шадхен *, чи і те і те водночас — напевно сказати важко — відомо тільки, що він страшенний бідак. Та ми не говоримо про теперішній час, а про те, що було колись, про минуле. Тоді батьки, тесті й тещі, були на сьомому небі. Тещі хвастали одна перед одною своїми "знахідками". Одна хвалилась перед жінками, що вона принесла положок для кіота (то вона так алегорично назвала свого зятя). Тоді друга висловилась (теж алегорично) ще гостріше, сказавши, ніби вона принесла торочку у кіотик (через положок і торочку кіот перетворився в неї на кіотик).

І справді, вони мали чим похвастати. Лейзер-Йосл був видатний знавець священних текстів. Казали, що він знає напам'ять тисячу сторінок талмуда! Не дев'ятсот дев'яносто дев'ять, а тисячу! Про біблію нічого й казати. А його знання староєврейської мови! А його красномовство та чудове письмо! А він сам — справжній вогонь, жартун, паливода! А втім, нишком подейкували, що він трохи теє — не завжди молиться, не любить постити, носить із собою хустинку в суботу, не уникає жінок тощо. Такі розмови можна було почути, скажімо, у дядька Пині в хаті.