Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

 — Ну тоді треба дивитися далі в майбутнє, — припустила Катерина . — Приміром, у вас повинна була народитися дитина, котра  б зробила якесь важливе наукове відкриття або ще щось такого роду. А ти відмовилася знайомитися з батьком майбутнього генія!

— Та не було в нас дітей, бо Юра їх не хотів, — я зовсім розгубилася, тому й почала викладати незнайомим людям подробиці свого особистого життя, чого б ніколи не зробила в спокійному стані. — А коли я заговорила про те, що добре було б мати дитину, то він наступного дня втік. І адреси не залишив! То за цією логікою його треба було сюди відправляти. Його, а не мене! Це він боргів наробив і змився! А виходить геть несправедливо — я й там крайня лишилася, і сюди мене запроторили! 

— Справедливість — взагалі рідкісне явище у всіх світах, — філософськи  зауважив Іван. — Та ти не засмучуйся, все, що робиться — на краще. Принаймні, кредити чи що там у тебе, тут точно платити не доведеться. Знайдеш собі роботу, будеш жити спокійно. У нас добре, жодних криз чи катаклізмів.

Катерина згідно закивала головою.

 — А все-таки, чи можна десь оскаржити те, що я потрапила сюди? — не здавалася я. — Я не знала, мене ніхто не попередив, що змінювати майбутнє так небезпечно. Мала бути якась інструкція, де б уточнюватися ці моменти…

— Поскаржитися? — Катерина підняла брови. — То хіба можна спробувати звернутися до міського голови, але от що я тобі скажу — марно скаржитися на собаку людині, яку ця собака теж перед цим покусала. Бо господаря тварини ніхто не знає!

 — При чому тут собака? — не зрозуміла я.

 — А при тому, що міський голова — такий же залишенець, як і ми з тобою. Ніхто не знає, хто створив цей світ, а чи він взагалі виник сам по собі, без людської участі. Нікому не відомо, чим керується той, хто направляє сюди людей, і чи взагалі це жива істота. Можливо, це Бог, доля, провидіння, карма — кожен назве по своєму. Ну поскаржишся ти Всевишньому на нього самого — а далі?

 — А я думаю, що весь світ влаштований, як комп'ютерна програма, — в Івана була власна теорія, певно вони вже не раз сперечалися на цю тему. — Скоріше за все, тут наперед прораховані всі майбутні події і сюжетні ходи персонажів, можливі лише незначні варіації, які не вплинуть на подальший сталий розвиток подій. Але раптом щось іде не так, і виникають моменти, які можуть негативно змінити  програму в цілому, призвести до її збою — в такому разі, вмикається якийсь антивірус, і він видаляє винуватця з гри…

 — В такому разі, я б мала просто померти, — я поглянула на свої руки, котрі міцно стискали ручку пакета з продуктами. 

— А може, в тому світі ти й померла, — припустила Катерина.

— Або ніколи й не народжувалася, — додав Іван.

Весь цей об'єм неймовірної інформації рішуче не бажав втрамбовуватися в моїй голові, відторгався свідомістю, немов щось чужорідне, маячня двох божевільних. Можливо, я вийду звідси, з цього магазину, і побачу, що все стало, як раніше? — сяйнула думка. Я відчинила двері і визирнула в хол. Там було так само порожньо, темніли вимкнені термінали та кавові автомати.

— А що ж мені тепер робити? — повернулася я до своїх співрозмовників.

— Жити, — усміхнулася Катерина. — Та не хвилюйся так, усі проходили через цей шок, він скоро минеться. Ось побачиш, тобі тут навіть  сподобається. У нас дуже спокійно, люди хороші. Тільки треба влаштуватися на роботу, але це зовсім не складно. Значить, так, маєш насамперед зробити документи. Підеш у ратушу, в паспортний стіл. Потім, як матимеш паспорт, звернешся до міського голови, там отримаєш направлення у банк для того, щоб тобі видали підйомні. І другий папірець — у центр зайнятості, там запропонують різні вакансії. Жити маєш де?

— Так, — не дуже впевнено відповіла я.

— Бо якщо немає житла, це теж не проблема. Багато квартир стоїть порожніми, з меблями, усім необхідним. Тоді треба звернутися у відділ ЖКГ, там вирішать питання.

— Дякую, — мені здавалося, що моя голова от-от лусне від усього, що я сьогодні почула.

 — Та немає за що, — приязно посміхнулася Катерина. — Якщо будуть якісь проблеми чи запитання, заходь, про все розкажемо. Ми вже досвідчені залишенці…

Я вийшла назовні і замружилася від яскравого сонячного світла. Дивно як вони себе називають — "залишенці". Це й я тепер залишенка? Звучить, як біженка якась…

А може, це лише на один день? Ну, потрапила ж я в минуле всього на добу, може, й сюди так само… У вигляді попередження. Добре-добре, я більше ніколи нічого не намагатимуся змінити в минулому, тільки поверніть мене назад, будь ласка…

Чоловік із торбиною, з якої виглядав буханець хліба, здивовано подивився на мене та на всякий випадок поступився дорогою.

Здається, я вже почала розмовляти сама з собою. Що ж буде далі?..