Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Спробуй полуницю, — каже хлопець, протягуючи мені ягоду.

— Чому ти все, що нарізається, мусиш спробувати?

— Мені завжди цікаво, чи смачні продукти. Ось і все, — відповідає Даніель. — Ну то що, спробуєш?

Я закочую очі і хочу взяти полуницю до рук, але він накриває вільною рукою обидва мої зап'ястя і знову хитро посміхається. Мене дивує ця поведінка. Він точно щось вигадав.

— Що ти, в біса, робиш? — хмурюся я.

— Ти будеш їсти чи далі базікати? — дразнить мене хлопець.

Він підносить полуницю мені до рота так, що вона торкається моїх губ. Мені не залишається нічого, окрім з'їсти її.

— І як?

— Солодка, — кажу я, ковтаючи.

— Справді? Я теж хочу спробувати.

На жаль, я не одразу розумію, про що він говорить.

Даніель все ще тримає мої зап'ястя рукою, а іншою торкається моєї щоки і цілує мене. Поцілунок не схожий на попередні, але він так само переповнений емоціями та почуттями. Він не шкодує мої губи, тому що кусає, майже до крові. Я ледь встигаю за ним, хоч і не думала, що буду відповідати на поцілунок.

Це не я. Це зовсім інша Амелія. Та, якої я ще навіть сама не знаю.

Даніель відпускає мої зап'ястя і притягує ближче до себе, охоплюючи руками мою талію. Моє тіло палає, наче вогонь, кожна його частинка. Навіть серце, яке ще мить тому було вкрите товстим шаром криги. Мої руки обіймають його за шию, коли він розриває поцілунок і дивиться мені у вічі.

— Ти мала рацію. Справді солодка, — каже він з усмішкою.

Даніель торкається своїм чолом мого, і намагається заспокоїти шалений ритм свого серця. Ми разом важко дихаємо і посміхаємося, наче божевільні. Добре, що всі надворі і не бачили цієї вистави.

— Досі вважаєш це неправильним?

— Я не знаю, — шепочу я. — Мені потрібен час, розумієш? Надто швидко все стається.

— Якщо хочеш, я можу все робити повільно.

— Дурник, — ми сміємося.

— Ой, — в дім зайшов Маркус і помітив нас, в обіймах одне одного.

Ми одразу ж подивилися в його бік, але Даніель не відпускав мене, хоча мої руки вже були на його плечах і намагалися відштовхнути.

— Пробачте, порушив вашу романтичну атмосферу. Я тільки води візьму і йду звідси.

Даніель бере пляшку з водою і кидає в нього. Ми сміємося, коли Маркус ловить її, тому що вона мало не вдарила його в голову. Він хутко йде, показуючи пальцями серце.

— Треба закінчити тут все. Відпусти мене, — кажу Даніелю і все таки відштовхую його.

Посмішка не сходить з його обличчя, що змушує мене почервоніти.

Він поцілував мене і я без вагань відповіла.

Трясця, я влипла.