Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Мені дуже шкода, що так все склалося, - єдине, що я зумів сказати. – Але чому ти раніше мені про це не розповіла? Ми могли б уникнути всього цього.

- Тому що я боялася тебе втратити! – з надривом відповіла Ольга, захлинаючись у власних сльозах. – Я б і далі мовчала, якби Михайло випадково не проговорився. У тебе хтось з’явився? Хоча, не відповідай, я все зрозуміла, коли ти до мене востаннє приїзжав і в нас нічого не вийшло, - Ольга повернулась до мене обличчям.

- Я винен і прошу пробачення, більш мені нічого додати. Якби я знав, що в тебе до мене є почуття, я до тебе навіть не доторкнувся б. Пробач… Я заберу свої речі, ключі від квартири залишу тобі, - я від’єднав два ключа від вхідних дверей та під’їзних від загального кільця та поклав їх на підвіконня. Ольга декілька секунд уважно спостерігала за цим процесом, а потім підбігла до мене й міцно обняла.

- Не відпущу, - прошепотіла вона. – Нікуди я тебе не відпущу.

- Не кривдь собі марно душу, - я все ж таки дозволив собі торкнутися її голови, потім шиї, спини. – Все мине, твій біль не виключення. Просто відпусти мене, гаразд? Я не вартий твоїх страждань.

- Ні, - вперто відповіла Ольга. – Хочеш я стану для тебе тією, про яку ти завжди мріяв? Чого ти хочеш? Ти тільки скажи мені. Покажи вірний шлях. Я все для тебе зроблю, тільки не покидай мене, Габі… Габріель. Коханий, - вона казала швидко й плутано, наче в гарячці.

- Мені нічого від тебе не потрібно, - я обережно прибрав від себе її руки. – Ти варта кращого чоловіка.

- Але ж ти вже одного разу обпікся. Навіщо? Скажи мені, навіщо ти знову прагнеш спалити себе?! Хіба не краще, коли тебе кохають? Ти кохав, але нічого хорошого з цього не вийшло. Тож, дозволь тепер, щоб хтось тебе кохав. Дозволь мені тебе кохати, - Ольга плакала, схлипувала та вся тремтіла. На ней було моторошно дивитися. Це все через мене. Дідько!

- Олю, ти ж хороша жінка, яка теж заслуговує на кохання. Ну нащо я тобі потрібен? Чоловіків інших немає? Чи що? – я витер великими пальцями сльози з її щік.

- Не потрібні мені інші чоловіки, розумієш? – вона насупилися. – Скажи мені, хто та дівка, яка звабила тебе? Ви давно разом, скажи? Я маю право знати всю правду.

- Тобі потрібно заспокоїтися, ти вся тремтиш. Неможна так знущатися з себе.

- Ні, відповідай! - вона міцно стиснула мої передпліччя. – Якщо кидаєш мене, то хоча б дай відповіді!

- Ні, ми зовсім нещодавно разом, точніше, з учорашнього дня. Між нами все дуже складно. Це моя особиста справа.

- Що такого вона зробила? Що в ній такого особливого? Чому ти готовий проміняти наші п’ять років на якісь-то жалюгідні декілька днів? Га? Що вона зробила такого, чого не можу я для тебе зробити? Чому ви, чоловіки, можете спокійно піти від однієї жінки до іншої? Чому вам начхати на чужі почуття?

- Нічого, Олю! Нічого особливого вона не робить! Розумієш?! – я вже сам почав стрімко виходити з себе. – Для того, щоб закохатися в людину не потрібні ніякі особливі дії! Це просто кохання, розумієш?! Кохання починає народжуватися з першого погляду, дотику, імпульсу! Я не владний над коханням! Та ніхто не владний над ним!  

- Навіщо тобі ця клята закоханість?! Невже ти думаєш, що та мала гідно оцінить тебе та твої почуття? Невже досвід із Софією тебе нічого не навчив? Ці молодесенькі дівки тільки користуються такими багатенькими татками як ти, а потім зникають, залишаючи в руїнах з власних почуттів! А ти наче осліп і не хочеш бачити правду! Це не кохання, Габріелю! Це справжнісінька хвороба!

- Припини! Замовкни! Ти нічого не розумієш! І мене ти зовсім не знаєш! – я труснув Ольгу, щоб вона нарешті отямилася. – Я зі своїм життям сам розберуся! А ти краще припини принижуватися і в решті-решт почни поважати себе. Ти створила собі ідола, якого в реальному житті ніколи не існувало! Тому, ще важко сказати, хто з нас насправді одержимий та сліпий. Між нами нічого не було й не буде. Більше не телефонуй мені, не діставай ані мене, ані моїх друзів. Якщо ти мудра жінка, то послухаєшся, тим паче, що я твій керівник. Тому краще подумай, чи потрібна тобі твоя робота в моїй компанії, - я навіть не наважався зібрати свої речі, просто миттю вилетів із квартири, з будинку.

Сівши в машину, я декілька разів добренько вдарив по керму, розлючений на себе, на Ольгу за те, що вона згадала про всі ті сцени з мого життя, про які я хотів назавжди забути. Спогади наче вибухнули в моїй голові.

Закуривши, я виїхав на головну дорогу й поки стояв у пробці, думав про те, що мені казала колишня коханка. Більшу частину моїх роздумів зайняли її небезпечні слова про те, що Поліна згодом виявиться такою ж, як і Софія. Уся моя увага зосередилися виключно навколо цієї неприємної та відверто принизливої думки. Гірше ставало через те, що я не міг ручатися за її абсурдність. А якщо Оля має рацію? Мене всього пересмикнуло, а дихання збилося, наче хтось добряче вдарив у живіт.

Тільки зараз, знаходячись на відносній відстані від своєї болючої одержимості, я знову міг нормально розмірковувати. В словах Ольги та Михайла була присутня певна логіка, яку я вважав за краще не помічати, сп’янілий арктичним блиском її чарівних очей. Хіба, це нормально? Адже я вже давно не підліток, в чиїх жилах палає молода кров. Не знаю. Чи здобула Поліна наді мною владу? Безперечно, до того ж набагато швидше, аніж Софія свого часу. Це навіть трохи лякало.

Викидаю недопалок у вікно та неквапливо їду вздовж пробки. Мене починає колотити від раптового остраху, що я знову почну крокувати болючим шляхом мук, що якось вже не залишив від мене нічого живого. Така моя реакція злякала мене ще більше, аніж усі попередні думки. Я не та людина, яку можна з легкістю зламати, підчепити за зябра та знищити. Але тут… Я був слабким, а слабкості ніколи не призводять ні до чого доброго.

Запалив ще одну цигарку та нарешті вже поїхав вільно – пробка розсмокталася. Приїжджаю додому, обережно відчиняю вхідні двері – тихо. Я зняв чобітки та пройшов у вітальню. Поліна лежала на дивані, спала. Маленькі пальці стиснули пульт, але телевізор вимкнений, мабуть, таймер спрацював.