Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я підступив до Любочки з ніжністю, але вона відсторонилася.
Хотіла лягти з дітьми на долівці, а мені поступитися скринею. Я віддав вибір печі. Щоб у всю силу згадати дитинство. Якщо вже так вийшло.
Уранці обговорювали господарську частину. Грошей, які Любочка привезла спочатку, вистачало. Купували козяче молоко, по неділях Любочка їздила на базар і розумно робила покупки. Без марнотратства. Але й картопля в хаті була, і крупа, і хліб. Чекали врожаю: моркви, огірків, картоплі, буряка і так далі по мірі часу. Люба успішно засіяла город під керівництвом Діденка. Воду носив сліпий Петро. Люба позитивно відгукувалася про нього. Навіть із теплом. Я запитав, чи не ображається дружина Петра, що він тут витрачає сили.
Діденко гмикнув. Люба зашарілася.
Ганнуся доповіла, що тітка Катя теж допомагає.
Ввечері приходить і каже Петру такі слова:
— Йдемо вже додому, сліпенький мій, а то й ночувати тут притулишся. А тебе, убогого, й не проженуть.
Я зробив зауваження, що ображати нікого не можна і треба обов’язково ночувати вдома. А то домашні хвилюються.
Адресував це Ганнусі, як старшій. На майбутнє.
Ганнуся уважно вислухала повчання і нетерпляче додала:
— А ще тітка Катя у мами завжди ввечері питає, чи не потрібен їй ще дядько Петро. Якщо потрібен, то тітка Катя залишить. Їй не шкода.
Я запитав жартома:
— А мама що говорить?
Ганнуся заявила відповідально:
— Мама каже, що їй нікого не треба.
Коли діти побігли надвір, я з жартом продовжив:
— Ну, Любо, у тебе, здається, залицяльник. Я просто хвилююся. Один на печі, то тобі мало. Другого підпустила. Воду носить. Відрами носить. Носить і носить. Аж через край виливається. Ще й я приперся. Не зайвий?
Люба збирала миски зі столу і мене не чула. Дивилася у широко відчинене віконце.
Я теж подивився.
Біля тину стояв сліпий Петро.
Він гукнув у напрямку хати:
— Ганнусю, Йосипе, дядько Петро прийшов, що будемо сьогодні робити? Мамці не кажіть, що я тут, ми таємницю зробимо. Халабуду будувати хочете?
Діти радісно кинулися до нього. Ганнуся відчинила хвіртку, а Йоська дерся тином і тягнув руки. Петро згріб його навпомацки і міцно поцілував у щоку. Перетягнув на свій бік. І так обережно, щоб босі ніжки не подряпати.
Я вийшов і голосно назвав себе: — Здрастуй, Петре. Заходь у хату.
Петро насторожився.
— Михайле? Приїхав? А Люба на тебе так чекала, так чекала. Ото ж радість!
Він підійшов до мене на голос з Йоською на руках. Простягнув руку для привітання, але хлопчика з рук не випустив.
Я спочатку прийняв від нього Йоську, поставив на землю. Потім потиснув руку.
— Спасибі, що допомагаєш сім’ї.
Петро відмахнувся:
— Та що. Чи воду принесу, чи якісь дрова. Яка з мене користь. Надовго?
— Як вийде. Служба.
Я принципово не відповідав українською, щоб була дистанція. Люди завжди відчувають. Дистанція — найважливіша річ у стосунках.
З хати вийшла Любочка. На відстані я розглянув її по-новому. Вона більше схудла, з’явилася сивина. Але в цілому вигляд здоровий, бадьорий.
Звернувся до неї з пропозицією:
— Хазяйко, давай сьогодні ввечері по холодочку сядемо під вишню, повечеряємо, соловейко заспіває, а ми з Петром і Миколою Івановичем вип’ємо по чарчині за козацьким звичаєм, га?
Непомітно для себе перейшов на українську. І розсердився. Начебто підладжуюсь під Петра і тутешнє життя. Тьху. «Вишня». «Соловейко». «Вечеря». Рішуче і нещадно виправився:
— Чарку випити — не гріх. І Катерину покличемо.
Люба кивнула.
Запитав Петра, скільки треба грошей на самогонку. Він сказав. Я сунув у руку більше. Петро пом’яв папірці, повернув зайве.
— Як ти їх бачиш? Мацаєш?
Петро невизначено мотнув головою. Я звернув увагу, що пов’язка на очах у нього фланелева, із запраної онучі. М’якенька. Не ганчіркою зроблена. Пошита. На зав’язочках. Я спеціально на потилицю глянув. Подумав чомусь: Любина робота.
З Любочкою відбулася розмова про дітей.
Вона висловила задоволення з приводу їхнього здоров’я і поведінки. Ганнуся повсюди наглядає за братом. Відганяє від нього хворостиною гусей і все таке інше.
Що ж до її особистого стану, то я не випитував. Однак коли намагався її обійняти з усією силою мого до неї кохання і поваги, шепнув:
— Кохаєш мене? Сумувала?
На що вона відповіла, не криючись:
— Кохаю.
У голові бриніла її маячня про заразу, але питання я не підіймав. Вирішив: потихеньку, потихеньку, все минеться. Абсолютно все, аж до зарази.
Удень Петро не з’являвся. Діти питали, чому його немає. Я особисто наносив воду, наколов дрова про запас.
Потім ми з Діденком лежали в холодочку.
Я сказав:
— Приходив до мене твій Зусель. Перед від’їздом і приходив. Дурнуватий, як завжди. Прийшов, покрутився. З товаришем якимось. Чого хотів? Навіщо? Не зрозуміло. Мені їхати, а він сидить і молиться. Ледве випхав з квартири. Вам не писав більше?
Микола Іванович відповів, що більше листів не отримував.
Я продовжив несамохіть:
— Ось живе такий чоловік, як Зусель. Катається ніби сир у маслі. Люди подають і їжу, і одяг. Одна жіночка розповідала, що у нього й залицяльниця з’явилася. Стара. Живуть в одній хаті. Ну й сидів би в своєму Острі. Але ж ні. Колобродить. Доходиться. П’яні хулігани за його зовнішній вигляд дадуть по голові. Не прочухається. Йому вже один раз дали, у нього такий шрам на тім’ячку. Рухається зсередини. Як у немовляти.
Діденко відповів, що про шрам знає. Це наслідки не хуліганів, а контузії і глибокої рани. І якщо людині на місці не сидиться, то це ще не кримінальний злочин. Він нікому не заважає.
Я зітхнув і підтвердив співчутливо:
— Звичайно, не заважає. Зусель що, герой на війні був?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.