Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін 📚 - Українською

Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дізнавач" автора Маргарита Михайлівна Хемлін. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 87
Перейти на сторінку:
слів махнув рукою і буркнув, що перейде в сарай.

Я підступив до Любочки з ніжністю, але вона відсторонилася.

Хотіла лягти з дітьми на долівці, а мені поступитися скринею. Я віддав вибір печі. Щоб у всю силу згадати дитинство. Якщо вже так вийшло.

Уранці обговорювали господарську частину. Грошей, які Любочка привезла спочатку, вистачало. Купували козяче молоко, по неділях Любочка їздила на базар і розумно робила покупки. Без марнотратства. Але й картопля в хаті була, і крупа, і хліб. Чекали врожаю: моркви, огірків, картоплі, буряка і так далі по мірі часу. Люба успішно засіяла город під керівництвом Діденка. Воду носив сліпий Петро. Люба позитивно відгукувалася про нього. Навіть із теплом. Я запитав, чи не ображається дружина Петра, що він тут витрачає сили.

Діденко гмикнув. Люба зашарілася.

Ганнуся доповіла, що тітка Катя теж допомагає.

Ввечері приходить і каже Петру такі слова:

— Йдемо вже додому, сліпенький мій, а то й ночувати тут притулишся. А тебе, убогого, й не проженуть.

Я зробив зауваження, що ображати нікого не можна і треба обов’язково ночувати вдома. А то домашні хвилюються.

Адресував це Ганнусі, як старшій. На майбутнє.

Ганнуся уважно вислухала повчання і нетерпляче додала:

— А ще тітка Катя у мами завжди ввечері питає, чи не потрібен їй ще дядько Петро. Якщо потрібен, то тітка Катя залишить. Їй не шкода.

Я запитав жартома:

— А мама що говорить?

Ганнуся заявила відповідально:

— Мама каже, що їй нікого не треба.

Коли діти побігли надвір, я з жартом продовжив:

— Ну, Любо, у тебе, здається, залицяльник. Я просто хвилююся. Один на печі, то тобі мало. Другого підпустила. Воду носить. Відрами носить. Носить і носить. Аж через край виливається. Ще й я приперся. Не зайвий?

Люба збирала миски зі столу і мене не чула. Дивилася у широко відчинене віконце.

Я теж подивився.

Біля тину стояв сліпий Петро.

Він гукнув у напрямку хати:

— Ганнусю, Йосипе, дядько Петро прийшов, що будемо сьогодні робити? Мамці не кажіть, що я тут, ми таємницю зробимо. Халабуду будувати хочете?

Діти радісно кинулися до нього. Ганнуся відчинила хвіртку, а Йоська дерся тином і тягнув руки. Петро згріб його навпомацки і міцно поцілував у щоку. Перетягнув на свій бік. І так обережно, щоб босі ніжки не подряпати.

Я вийшов і голосно назвав себе: — Здрастуй, Петре. Заходь у хату.

Петро насторожився.

— Михайле? Приїхав? А Люба на тебе так чекала, так чекала. Ото ж радість!

Він підійшов до мене на голос з Йоською на руках. Простягнув руку для привітання, але хлопчика з рук не випустив.

Я спочатку прийняв від нього Йоську, поставив на землю. Потім потиснув руку.

— Спасибі, що допомагаєш сім’ї.

Петро відмахнувся:

— Та що. Чи воду принесу, чи якісь дрова. Яка з мене користь. Надовго?

— Як вийде. Служба.

Я принципово не відповідав українською, щоб була дистанція. Люди завжди відчувають. Дистанція — найважливіша річ у стосунках.

З хати вийшла Любочка. На відстані я розглянув її по-новому. Вона більше схудла, з’явилася сивина. Але в цілому вигляд здоровий, бадьорий.

Звернувся до неї з пропозицією:

— Хазяйко, давай сьогодні ввечері по холодочку сядемо під вишню, повечеряємо, соловейко заспіває, а ми з Петром і Миколою Івановичем вип’ємо по чарчині за козацьким звичаєм, га?

Непомітно для себе перейшов на українську. І розсердився. Начебто підладжуюсь під Петра і тутешнє життя. Тьху. «Вишня». «Соловейко». «Вечеря». Рішуче і нещадно виправився:

— Чарку випити — не гріх. І Катерину покличемо.

Люба кивнула.

Запитав Петра, скільки треба грошей на самогонку. Він сказав. Я сунув у руку більше. Петро пом’яв папірці, повернув зайве.

— Як ти їх бачиш? Мацаєш?

Петро невизначено мотнув головою. Я звернув увагу, що пов’язка на очах у нього фланелева, із запраної онучі. М’якенька. Не ганчіркою зроблена. Пошита. На зав’язочках. Я спеціально на потилицю глянув. Подумав чомусь: Любина робота.

З Любочкою відбулася розмова про дітей.

Вона висловила задоволення з приводу їхнього здоров’я і поведінки. Ганнуся повсюди наглядає за братом. Відганяє від нього хворостиною гусей і все таке інше.

Що ж до її особистого стану, то я не випитував. Однак коли намагався її обійняти з усією силою мого до неї кохання і поваги, шепнув:

— Кохаєш мене? Сумувала?

На що вона відповіла, не криючись:

— Кохаю.

У голові бриніла її маячня про заразу, але питання я не підіймав. Вирішив: потихеньку, потихеньку, все минеться. Абсолютно все, аж до зарази.

Удень Петро не з’являвся. Діти питали, чому його немає. Я особисто наносив воду, наколов дрова про запас.

Потім ми з Діденком лежали в холодочку.

Я сказав:

— Приходив до мене твій Зусель. Перед від’їздом і приходив. Дурнуватий, як завжди. Прийшов, покрутився. З товаришем якимось. Чого хотів? Навіщо? Не зрозуміло. Мені їхати, а він сидить і молиться. Ледве випхав з квартири. Вам не писав більше?

Микола Іванович відповів, що більше листів не отримував.

Я продовжив несамохіть:

— Ось живе такий чоловік, як Зусель. Катається ніби сир у маслі. Люди подають і їжу, і одяг. Одна жіночка розповідала, що у нього й залицяльниця з’явилася. Стара. Живуть в одній хаті. Ну й сидів би в своєму Острі. Але ж ні. Колобродить. Доходиться. П’яні хулігани за його зовнішній вигляд дадуть по голові. Не прочухається. Йому вже один раз дали, у нього такий шрам на тім’ячку. Рухається зсередини. Як у немовляти.

Діденко відповів, що про шрам знає. Це наслідки не хуліганів, а контузії і глибокої рани. І якщо людині на місці не сидиться, то це ще не кримінальний злочин. Він нікому не заважає.

Я зітхнув і підтвердив співчутливо:

— Звичайно, не заважає. Зусель що, герой на війні був?

1 ... 30 31 32 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"