Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Діденко крізь близьку дрімоту промукав:

— Не герой. Він увесь час хотів їсти, а довкола тільки трефне. То він не їв. На нього казали, що він не їсть, щоб не воювати. А він же не через це. Ну, дали прочухану, щоб їв. Йому голову якраз тоді й пробили. Вижив. Почав їсти потрошку. Що дають, те і брав. Пожує, пожує, помісить за губами, та й виплюне непомітно. Я кажу: «Що ж ти, гад, добро викидаєш. Я жменьку буду підставляти, а ти плюй. Я доїм». Доїдав.

— Ви казали — контузія?

— Ну, я так називаю. Що з війни, все контузія. Зусель остаточно схиблений. Немає розуміння того, що коли в рот потрапило — отже, й в організм. І в кров. Хоч плюйся-обплюйся потім на здоров’я. Темна людина.

Я думав про нього, як про живого. Зафіксував цю думку — і похвалив себе. Насамперед я сам маю вірити, що Зусель пішов від мене здоровий і своїми ногами.

Знову підтвердив собі, що вчинив правильно. Хоч і необдумано.

Діденко заснув. Штани на ньому були чисті, сорочка теж випрана. Босі ноги звертали на себе увагу тим, що нігті підстрижені турботливою жіночою рукою. З ніжністю подумав: Любочка, моя дружина.

І так мені захотілося пригорнути її до серця, що я пішов до неї. Знав, що вона пере білизну на Ворсклі і діти крутяться близько.

Побачив їх іздалеку. Йоська сидів на бережку, голий, Ганнуся в сорочці стояла по коліна в воді і допомагала матері полоскати.

Я здалеку подав голос, щоб не злякати. Все-таки вода, глибина.

Діти зраділи. Ми влаштували з ними купання. Люба сказала, щоб берегли мило, але я намилював дітям голови до піни, і вона гарно пливла за течією.

Потім вимився сам. За очеретом.

Кликав Любу. Не підійшла. Не хотіла залишати дітей. Я сказав, що звідси видно і нічого не буде, якщо вона відійде до мене. Навіть розсердився.

Додому поверталися всі разом. Я тягнув відра з чистою білизною. Люба несла на руках Йоську і тримала за руку Ганнусю.

Я необдумано висловив докір:

— Я до тебе з такою любов’ю, з такою любов’ю! Тобі що, важко?

Люба сказала:

— Важко. Ти навіть уявити собі не можеш, як важко.

Я зі зла хотів кинути відра, щоб білизна випала і забруднилася. Але відкинув це припущення як негідне. Навпаки. Акуратно поставив на траву й сказав:

— Як скажеш, так і буде. Не підійду до тебе, поки сама не попросиш.

Люба додала кроку без відповідного слова.

Надвечір з’явилися Петро з Катериною.

Сиділи за столом у садку, випивали, закушували, як годиться.

Дійшло до пісень. Я затягнув «Катюшу», на честь дружини Петра. Ганнуся підспівувала.

Люба бігала в хату то за тим, то за тим, голосно сміялася без будь-якого приводу. Петро щоразу повертав голову на її звук, як півень. Вона начебто подавала йому сигнал, де перебуває кожну дану секунду.

Діденко відразу сильно випив, але відмовлявся спати. Наливав собі ще.

Потім сказав:

— Мишко, гад ти останній, йди до мене у прийми. Тут же ж рай. Чистий рай. У колгосп не підеш. Ні, не підеш. Що тобі там робити? Нема чого. Ані влади там, ані страху для твоєї душі скаженої. Тобі тут краща робота є. Будеш пістолетом махати. Як твій батько. Усі тебе боятися будуть. Усі! І Люба твоя, і діти. І Петро. Будеш його боятися, Петре?

— Буду, а як же ж. — Петро відповів відразу, як зазвичай відповідають п’яному.

Я теж підключився:

— Приїду до вас, Миколо Івановичу. Обов’язково приїду. Буду дільничним. Ото вже нарешті в Рябині ладу буде. Усі боятимуться. А ви — ні? Гадаєте, що для вас зроблю виняток? Зась. Ніяких винятків. Ні-я-ких!

Жарт закінчився невдало.

Діденко впав на дошку стола грудьми. Я ледве встиг підхопити літрову сулію: на третину самогонки ще залишилося.

Діденко раптом скинувся.

Закричав, як скажений:

— Геть із моєї хати, паскудо! Геть! Геть! — Причому махав кулаками.

Діти злякалися і заплакали. Петро їх заспокоював.

Люба дивилася байдуже.

Катерина смикала Петра за рукав, щоб кинув дітей і допоміг відвести Діденка в хату. Діти не відпускали сліпого.

Я насилу відвів п’яного в хату. Поклав на долівку. Туди, де спали діти. Потім передумав і витягнув надвір старого, туди, де він дрімав удень — у високу траву під вишнею.

Глянув на Діденка, який розтягнувся на траві, і здивувався, що вдруге за короткий час ношу з місця на місце людину.

Мене гукнув Петро. Самогонка у нас залишалася, треба було допити.

Дітей поклали спати. Люба теж лягла.

Катерина сама пішла додому, на прощання погладила по голові чоловіка.

Мене попросила:

— Як дуже нап’єтеся, не пускайте мого з подвір’я. Буде цілу ніч вештатися по селу. Людям заважати. Покладіть десь тут. А краще не давайте йому пити. Він не вміє.

Пішла, залишивши Петра, ніби залишила неживу річ, за яку побоювалася, що її не те щоб вкрадуть, але можуть прилаштувати не на місце. Їй потім шукати.

Петро випив чарку і більше не торкався.

Я пив сумлінно.

Петро співав. Голос у нього був негарний, не сильний. І взагалі.

Співав і повертав голову і спину в бік хати.

Я думав: «Ну що ти там вгледиш, нещасний каліко, „видно, хоч голки збирай“. Ну що тобі видно, що тобі видно, що ти на чужу дружину більма безсоромні наводиш. Був би ти зрячий, я б тобі показав