Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

З сильно стуленими устами і болісно стягненими бровами стояла я, як перше, коло вікна, дивилася в ніч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися божевільні, поплутані, сполохані думки, шукаючи виходу з цього положення. Однак дарма! Вони не приводили ніякої полегші, ніякого рятунку, ніякої помочі! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрібна.

– Гляди лише туди, гляди! – (Слова її падали мов удари на мене.) – Може, він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земських мук!

– Коби виринув! – вмішався вуйко. – Але тої хвилі не діждеться, мабуть, ніхто. Бог знає, в якім закутку світу волочиться він і чи поверне ще назад сюди!

– І чого б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотілося його? – питала тітка сердито.

– Захотілося! Кому би його захотілося, Павлинко? Маєвському? Той не тужив за ним ніколи. За ним питають із суду.

Якийсь брат його батька, про котрого говорили, що хотів його взяти за свого, помер і лишив йому цілий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляці маєток!

– Йой Боженьку! Та що ти кажеш, Мілечку? Чи то правда?

– Свята правда, Павлинко!

– І я ж не кажу завсіди, що треба мати щастя! – застогнала вона. – Але ж і вибрав собі наслідника, нема що казати! За одну ніч прогайнує довголітню працю. І кажеш, Мілечку, цілий маєток?

– Цілий, Павлинко! Він не мав ні жінки, ні дітей!

– І багато ж його там?

– Не знаю. Мабуть, звичайний собі маєточок селянина-газди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у нього весь свій гріш.

– Щоб опісля розійшовся за одну ніч! – докінчила тітка злобно.

– А що ж. Воно завсіди так буває. Одні суть бджолами, а другі трутнями.

– Нема правди на світі, Мілечку!

– Нема! І я так скажу! Я працюю ціле життя, гарую як чорний віл, ані не граю, ані не п'ю, а все я жебрак! А другий і не робить, і не дбає, а йому дістанеться ні сяк ні так – ет! правда!..

– А що Маєвський на те, Мілечку?

– Е, що Маєвський! Він говорить тепер так, як би любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем і каже, що хотів би, аби він повернув додому на якийсь час «відпічнути». Це він, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однієї половини грошей від Маєвського, зрікся другої. Впрочім, може, хоче і видурити від нього спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер[47]!

– Ну! а я ж не казала, Мілечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! І я певна, що те йому вдасться!

– Га! з капіталом в руках можна нині всього добитися. Впрочім, ліпше най бере Маєвський, ніж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидівських! Орядин розвіє її скоро!

– Страх, Мілечку! В мене аж нерви задрижали!

– Прогайнує, програє! Вже коли не боявся він свого вуйка – все ж він вуйко! – віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен[48] за гроші продати, а не то кусник землі, не здобутий власною працею!

«Не прогайнує! не програє!» – відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвався мені на уста, щоби станути в обороні того, що був в тій хвилі далеко і не міг сам боронитися; однак цей голос застряг мені в горлі, і я усміхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звідки знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дійсно знала його добре? Тепер лежать між нами два роки і те, що його побідило, а мені болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозріліша стала. Отже, що нас в'яже? Ота одна тодішня хвилина, «любов» ота? Ні! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долі – а я… ха-ха-ха! царівна для себе!

Мені осталося з собою закінчити.

І я знов пірнула думками бог зна куди.

Тітка як би угадала мої думки. Звернувшись по короткій глибокій задумі до мене, промовила сухо:

– Ми віддалились трохи від властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закінчити і що не будеш нас тут до півночі держати. Нині мусить зробитися всьому кінець, а який кінець – знаєш!

Мене обгорнула шалена розпука, і я приступила до неї.

– Даруйте мені лише цю одну ніч! – вирвалось, мов зойк, з моєї груді.

– До чого? Аби комедію продовжити? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!

– Даруйте!

Її очі спинилися лячно на мені, і вона відступилася від мене.

– Про мене! – сказала опісля. – Іди, однак будь хоч цей однісінький раз, хоч на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчанню) як собі хочеш!

Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.

Я мучилася.

По великій віконній шибі билася кутиками якась велика муха, бриніла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучно, а раз нетерпеливо, нижче і нижче, опісля знов болюче.

Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивалася? Чи її мучила туга за польотом в зористу холодну ніч, і вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на ніжні крильця, гамувала її? Коли б так, то я знала вже наперед, що з нею станеться. Звільна або й нагло спуститься звідкись згори на неї павук, ухопиться її тонесенькими довгими ніжками, обплутає, обмотає… Вони хвилину поборються… Вона в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе її і таки виссе кров…

Це знала я вже наперед.

І знов стала я про себе думати. Чому звернулися мої думки до минувшини, коли передо мною спинилася вже будучина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших літ. Я думала про померших родичів, про бабуню і про те, що вона мені завсіди об них оповідала. Приміром, як не раз радилися над моєю долею. Я була в них лише одна-однісінька, і тому мало все добро світу мені припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадалася…

Та ба! Настав такий час, що все розпалося…

Обернувшись бистрим рухом до стіни, склонила я голову глибше к грудям і притиснула розпалене чоло до холодної стіни. Скоро спливали