Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

А дитина на весь голос кричить «ой-ой-ой!», адже їй ніяк не заснути, якщо мати ані гадки не має про те, як дитині обтрусити життя зі своїх ніг. Ненько, ненько — несеться з вікон, із них визирає маленька зла голівка, тілесний плід разом із хробаком у ньому. Дитині б краще заснути, щоб не довелося дивитися на те, що діється. Її тісто місили досить довго, щоб їй не валандатися по ночах. А вдосвіта мимо бредуть втомлені люди, на шиї в яких не виснуть красуні, люди ці бродять навколо, немов олені в лісі.

Дитина тут як уродилася. Завтра вранці її обмажуть від верху до низу варенням, як сьогодні матір обмажуть слизом її батька й святого духа. Скік-скік (через поріг) уривається до кімнати син, який засумував за своєю ненькою. Батько має дещо пояснити синові, тож затріскує двері перед носом у студента, щоб з’явитися в божественному вигляді й знайти мирний спокій. Аби можна було без усяких перешкод розсунути стегна дружини й подивитися, чи не заходив часом туди хто-небудь, чи не пасся хтось у цій священній корові. Мати вимірює простір, який відокремлює її від дитини, нічийну землю (в якій раз у раз наштовхуєшся на міну-тарілку: ось ми й удома, геть самі, але нас усіх треба ще гарненько вимити), ласкаво просимо. Директор збирається крутитися біля дружини, немов рік навколо літа. Не вистачало ще, щоб і день пробудився зі сну. Так, дитина має право, щоб усі її оточували. Любов, що крадеться, як злодій, хто не мріє про неї щогодини? Адже й у вас, напевно, є м'яка іграшка, ягничка, що кудись поділася! Хто кого тут втратив? Гора ця існує тільки з однієї-єдиної причини: долина мусить де-небудь закінчитись і десь мусить розпочатися підйом. Сніг геть блідий. Чоловік надає великої ваги своїй справі, пов’язаній з виробництвом паперу, щоб нам велося без проблем. І щоб ми знали, чому так відбувається. Я хочу зараз заявити без найменшої двозначності: я наче віск у руці паперовій. Хотіла б я зустріти людину, що зуміла б відтворити мене заново з того, що я говорю.

І що нам ще потрібно? Свою платню ми дістаємо в білому конверті власних невдач, тобто ми виразно хочемо кимось стати, і ми виразно хочемо стати чимось трішки більшим, аніж ми є насправді, щонайменше на папері. І хай нам не бракуватиме почуття, коли ми, з власної вини, сидимо у своєму помешканні, а в гостях у нас лише телефон.

У цієї людини немає серця, вона поглинає свою домівку, немов пожежа, хапаючи дружину за всі місця. Дитина — в крик. На вулиці самотня вихлопна труба привертає до себе увагу сонних людей, які нюшать повітря у пошуках запаху, наче звірі, але не наважуються що-небудь сказати. Навіть удень ці люди не можуть приєднатися до атлетичних ігор прекрасних м’язистих тіл. Вони носять на собі тягар, що тисне на їхні втіхи, отже, бідні люди (і їхні бідні руки) нам необхідні. Парубок від’їздить на своїй машині. Варто йому покинути грузле дно шпаківні, у якому він і жінка гніздились одне на одному, як вона знову починає битися у двері, що її ось уже багато років як прорубала в стіні сокирою свого бажання. Незрячим поглядом вона вп’ялася в безвихідь: де ж вони тепер знову здибаються? Такі вже сильні чоловіки, що вони, не звертаючи уваги ні на що, підпалюють свої будинки, де ще сплять їхні родини, що не доглядаються до цифр у чекових книжках. Натомість ми роздягаємося самі, щоб нашими геніталіями пошити людину в дурні. Так, чоловіки перекривають собою всі дороги. Але ж вам до лампочки, що відчуває тут ця людина й що вона прив’язує себе не до того, до кого треба!

Туга — це дрючок, що жінка сама для себе припасла. Їй необхідний бунт, адже її будинок улаштовано й умебльовано, вона шукає свою мету поза будинком, аби спати і бачити її, підсипати, немов суп з пакета, у скажено киплячу воду бажання й баламутити чуже серце. З’їзду католиків теж потрібен Папа, який живе ген-ген і до них коли-небудь приїде. Однак варто йому з’явитися в нашій батьківщині, як він зненацька стає одним із нас, звичайною людиною, ми ж знайомі! Для нього будь-хто приходить запізно й не доскакує цілі. Інакше стоїть справа з коханням. Чоловік може хоча б утриматися сам за себе. Жінка ж у справах душевних не знає спину. Ця схвильована стать носиться зі своїми бажаннями туди й сюди, не знаючи до ладу, що їй насправді хочеться купити.

«Де тебе носило?!» — раптом сиплеться на Ґерті. Батько хапає заодно й дитину, свою плоть і кров, що чіпляється за тіло матері. Ми відмовимося зараз від зображення цього лаокоонового гурта, в якому всі чіпляються одне до одного й прагнуть здаватися напрочуд великими.

Гнів чоловіка розрісся щосили, невдоволення вилітає з його труби й гаситься пінним струменем. Жінці треба миттю роздягнутися догола, щоб вона могла відповідати його розмірам. Він хоче спрямувати свою блискавку в неї, однак запалати вогнем їй не вдасться! Він має чимало сірників у запасі, щоб постійно відновлювати себе й згодовувати дружині свій корінець у смаженому, вареному й консервованому вигляді. Дитину вкладають у ліжко і дають склянку соку. Хай вгамується! І залишить жінку в розпорядженні батька. Нічого вистрибувати навколо неї, пищати і смикати її за всі місця. Ненька знову тут, цього досить. А батьківський горобчик уже весело співає над її борозною. Чоловік тягне жінку до ванної, щоб силою гарантувати собі доступ і пристати до її берегів. Яка краса, що вона знову тут, а що, коли б вона раптом скопитилася!

Директор стоїть, як запалена сигарета, перед сухою соломою своєї постелі і пристає на приниження. Страх спалахує там, де на цій нічній австрійській підстилці для худоби відбувається щось святе, де рухаються туди й сюди візки й де розповідають про священну тварину, що треться біля ясел з кормом і біля соціальної допомоги. Не так давно відсвяткували Різдво. Дитина так тішилася дошками своїх лиж, які можуть стати і дошками її труни. Тепер черга загадувати подарунки на весну. Батько