Читати книгу - "Там, у темній річці"

— Енн! — скрикнула вона повним почуття голосом. — Пробач мені, Енн! Скажи, що пробачаєш мене, сестричко, люба!

Вона впала на коліна і простягнула до дитини тремтячу руку, та все-таки не насмілилася її торкнутися. — Ти повернулася! Дякувати Господу! Скажи, що пробачаєш мені…

Вона жадібно їла очима дитину, якій, здавалося, було байдуже.

— Енн? — шепотіла Лілі і благально чекала відповіді.

А відповіді не було.

— Енн? — повторила вона, тремтячи з переляку.

Дитина все одно не відповідала.

Рита і Марго обмінялися здивованими поглядами, але потім вони помітили, що жінка здригається від ридань, і Рита заспокійливо поклала руки їй на плечі.

— Місіс Вайт, — лагідно покликала вона.

— Чим це смердить? — заверещала Лілі. — Це річка, я знаю, це її запах!

— Її виловили з ріки вчора ввечері, і ми ще не мили їй волосся, бо вона була надто вже слабкою.

Лілі обернулася до дитини; на її обличчі любов змінювалася переляком.

— Дозвольте мені піти, — пробурмотіла вона. — Мені треба вийти!

Вона підвелася на тремтячих ногах, та все-таки рішуче, і на шляху до дверей мимрила якісь вибачення.

— Що ж, — неголосно зойкнула Марго. — Мені набридло шукати в цьому бодай якийсь сенс. Краще заварю чаю.

— Так, було б дуже добре.

Та Марго не пішла заварювати чай.

Принаймні не одразу.

Вона виглянула у вікно і побачила Лілі, яка стояла навколішки, склавши руки в себе на грудях.

— Вона й досі тут. Наче молиться. Молиться й дивиться. Що б це означало?

Рита замислилася.

— Чи справді місіс Вайт має таку маленьку сестричку? Як гадаєш, скільки їй років? Сорок?

Марго кивнула у відповідь.

— А дівчинці скільки? Десь чотири?

— Приблизно так.

Марго порахувала на пальцях, так вона звикла зводити бухгалтерію в шинку.

— Між ними тридцять шість років різниці. Припустімо, що мати місіс Вайт народила її у шістнадцять. Через тридцять шість років їй має бути п'ятдесят два.

Вона похитала головою.

— Це неможливо.

У прочанській кімнаті Рита зімкнула пальці на зап'ястку чоловіка, що лежав у ліжку, й виміряла його пульс.

— Він видужає? — спитала Марго.

— Схоже на це.

— А вона?

— А що вона?

— Вона… поправиться? Вона ж нездорова, так? Жодного слова не вимовила.

Марго повернулася до дитини.

— Як тебе звати, лялечко? Хто ти, га? Привітайся з тітонькою Марго.

Дитина не відповіла.

Марго взяла її на руки і з материнською ніжністю зашепотіла у вушко:

— Ну ж бо, маленька. Хоч усмішку. Хоч погляд.

Але дитина не реагувала.

— Вона взагалі мене чує?

— Я теж про це думаю.

— Можливо, після аварії у неї пошкодився розум?

— Жодної ознаки травми голови немає.

— Може, вона така вродилася? — замислилася Марго. — Складно виховувати дитину, що не така, як усі.

Вона ніжно скуйовдила дівчинці волосся.

— Чи я тобі колись розповідала, як народився Джонатан? Неможливо жити в «Лебеді» й не вміти розповісти історію. Хоча зазвичай вона була надто зайнята іншими речами, незвичний день відірвав її від справ. Тепер жінка вирішила почати оповідь.

— Пам'ятаєш Беатті Ріддел, що була повитухою до тебе?

— Вона померла саме перед тим, як я тут оселилася.

— Беатті приймала всі мої пологи. З дівчатками не мала жодних проблем, та потім я завагітніла Джонатаном, та й вже старшою була, тож було нелегко. Після десяти дівчат ми з Джо не кинули сподівання народити хлопчика, тож коли після довгих і важких пологів Беатті нарешті підняла немовля, щоб мені показати, я зупинила погляд лише на його маленькій цюцюрці! «Джо зрадіє», — подумалося. Та я й сама була дуже рада. Простягнула до хлопчика руки, сподіваючись, що повитуха одразу дасть його мені, але вона поклала дитину і смикнулася.

— Я знаю, як треба діяти, — сказала Беатті. — Не хвилюйтеся, місіс Оквел. Це дуже просто і все має вийти як треба. Ми миттю поміняємо його, не переживайте.

Тоді я придивилася і побачила. Косі оченята, смішне кругле, подібне до місяця личко і такі кумедні вушка. То був дуже дивний малюк, дуже делікатне створіння, і мені спало на думку: «Чи ж він справді мій? Справді вийшов із мого черева?» Я ніколи не бачила таких немовлят. Та Беатті знала, хто він насправді.

Розповідаючи все це, Марго заколисувала дівчинку так легко, ніби та геть нічого не важила.

— Дозволь вгадати, — попросила Рита. — Ельфійський підкидьок?

Марго кивнула у відповідь.

— Беатті пішла в кухню й запалила вогонь. Гадаю, ти знаєш, що вона хотіла зробити — потримати над вогнем, щоб йому трохи припекло, і він почав скиглити. Тоді ельфи почули б і забрали його, а мені повернули б моє вкрадене дитя. Знизу вона гукнула, що їй знадобиться більше хмизу й великий баняк. До мене долинуло, що Беатті пішла до дров'яного сараю.

Я не могла відвести від малого очей, він був таким маленьким і чарівним. Блимнув очима — знаєш, як то буває: не прямо, як робимо ми з тобою, а трохи під кутом, бо так у нього розташоване вічко. Я подумала: «Що він знає про той дивний світ, звідки потрапив сюди? Що знає про мене, свою вимушену матусю?» Він поворушив ручками, але не так, як це робили мої дівчатка, а плавніше, ніби намагався плисти. Аж тут набурмосився. Мені подумалося, що за мить розпхинькається, бо йому холодно. Беатті нічим його не накрила. «Діти ельфів навряд чи дуже відрізняються від людських, — спало мені на думку. — Я ж бачу, що він змерз».

Я погладила його по щічці, а він так зачудувався! Коли прибрала палець, він відкрив рота і нявкнув, мов кошеня. Я відчула, як від його нявку груди налилися молоком.

Коли Беатті повернулася, він уже щосили ссав. Людське молоко! «Що ж, — сказала вона. — Уже надто пізно». От і все.

— Дякувати Богові, — вимовила Рита, почувши фінал історії. — Я чула оповідання про підкидьків, і вони всі однакові. Ніяка Джонатан не ельфійська дитина. Деякі малюки такими й народжуються. Беатті, може, таких раніше не бачила, а от мені доводилося. У світі чимало таких дітей, як Джонатан, так само косооких, із великими язиками та розбовтаними руками й ногами. Деякі лікарі називають їх «монголятами»,[6] бо вони схожі на тамтешніх дітей.

Марго кивнула.

— Він людська дитина, тільки поглянь на нього. Тепер я це знаю. Він від мене й Джо. Але подумала я про це саме через цю манюню. Вона не схожа на Джонатана, еге ж? Вона ж не — як ти кажеш? — монголятко? Вона інша, але цілком по-інакшому. Складно ростити особливу дитину. Та мені ж це вдалося. Я знаю, як це робити. Тож навіть якщо