Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Справді, Негоро ходив піщаною косою, оглядав річку та прибережні скелі, неначе намагався щось згадати. Чи бував він тут раніше? Ймовірно, якби в нього запитале подібне, він відмовився б відповісти. Найкраще було не звертати уваги на таку нетовариську людину. Дік Сенд бачив, як Негоро пішов у напрямку до річки, і як тільки він зник за прибережними скелями, одразу забув про нього.

Дінго люто загавкав, коли Негоро вибрався на берег, однак майже тієї ж миті затих.

Час було подумати про те, що робити далі. Власне, передусім потрібно було знайти якийсь притулок, якусь схованку для відпочинку та їжі. Після цього можна буде обговорити становище та окреслити план дій.

Про провіант можна було не турбуватися. Вже не згадуючи про фрукти та дичину, якою рясніли ці землі, постраждалі могли скористатися запасами з корабля. Прибій виплюнув на змілілі з настанням відливу рифи багато різноманітних предметів з загиблого судна. Том та його товариші вже зібрали декілька бочок з сухарями, коробки з консервами, ящики з в'яленим м'ясом. Вони ще не встигли просякнути водою і маленький загін був забезпечений з надлишком їжею на весь час, який знадобиться, щоб дістатися до найближчого поселення. Так що за це можна було не переживати. Запаси провізії було вже переправлено в сухе місце на березі, до якого не міг дістатися приплив.

Прісної води також було вдосталь. Дік Сенд одразу ж відправив Геркулеса з відром до річки. Однак, негр-силач притяг на плечі ціле барильце, наповнивши його в гирлі річки, де вода під час відливу була прісною та цілком придатною до пиття.

Не варто було турбуватися й про вогонь: якби знадобилося розкласти вогнище, навколо було досхочу палива — хмиз та висохлі мангрові корені. Старий Том, затятий курець, прихопив з собою бляшану герметичну коробку, в якій містився трут. Він будь-якої миті добути іскру за допомогою кресала та підібраного на березі моря кременя.

Залишалося тільки відшукати сховок, де маленький загін зміг би відпочити та переночувати перед походом.

І хто б міг подумати: «готель» знайшов маленький Джек. Гасаючи біля підніжжя скель, він випадково надибав простору печеру з гладенькими відполірованими стінами — одну із тих, яку море вимиває в скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Малюк прийшов в захват. Він радісно покликав мати та показав їй свою знахідку.

— Молодець, Джеку! — промовила місіс Уелдон. — Якби ми були Робінзонами та оселилися на цьому березі надовго, ми неодмінно назвали б цю печеру на твою честь.

Печера була невеликою, десять — дванадцять футів глибиною та стільки ж завширшки, хоча Джекові вона здалася величезною. Постраждалі могли зручно в ній розміститися, а, окрім того — місіс Уелдон та Нен із задоволенням це підкреслили, — вона була абсолютно сухою. На небі сяяв молодик, а, отже, не варто було остерігатися особливо сильних припливів, які могли б сягнути підніжжя скель, а отже, і печери. Таким чином, усе необхідне для перепочинку було в наявності.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже розмістилися в печері на підстилці з сухих водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них і отримати свою частку вечері, яку вони готували спільно. Вочевидь, йому здалося необачливим самостійно відправлятися у мандри глухим лісом, який перетинала звивиста річка.

Було близько першої години. Обід складався з сухарів, консервів та свіжої води з додаванням кількох крапель рому. Бат серед продуктів знайшов ціле барильце цього напою.

Хоча й Негоро обідав поряд з усіма, він не втручався в загальну бесіду, коли обговорювався план майбутніх дій. Проте, не подаючи виду, він уважно прислухався до розмови і, без сумніву, робив з того якісь свої висновки.

Тим часом Дінго, що отримав свою частку їжі, охороняв вхід в печеру. З таким вартовим можна було відпочивати спокійно. Жодна жива істота не могла з'явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не здійняв ґвалт.

Місіс Уелдон, посадовивши собі на коліна сплячого Джека, заговорила першою.

— Діку, друже мій, — промовила вона, — ми всі вдячні тобі за відданість, яку ти виявляв досі, однак звільнити тебе від твоїх обов'язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Усі ми довіряємо тобі. Говори, що треба робити?

Місіс Уелдон, стара Нен, Том та інші негри не спускали очей з Діка Сенда. Навіть Негоро чомусь пильно дивився на нього. Вочевидь, йому було надзвичайно цікаво, що ж відповість Дік.

Дік Сенд декілька хвилин роздумував. Потому промовив:

— Найперше, місіс Уелдон, дуже важливо з'ясувати, де ми знаходимося. Я думаю, наш корабель міг вийти виключно до берегів Перу. Вітер та течії, напевно, віднесли його приблизно до цих широт. Чи не знаходимося ми в одній з південних, найменш населених провінцій Перу, які межують з пампою? Я б сказав навіть, що так і є: адже берег здається зовсім безлюдним і на ньому навряд чи бувають люди. Якщо моє припущення вірне, нам, на нещастя, доведеться йти пішки досить довго, щоб дістатися найближчого поселення.

— Що ж ти хочеш робити? — запитала місіс Уелдон.

— Я вважаю, що ми мусимо залишатися в печері доти, доки не з'ясуємо точно, де ми знаходимося. Завтра, після ночі відпочинку, двоє з нас відправляться на розвідку. Вони намагатимуться, не занадто віддаляючись від печери, розшукати якихось місцевих жителів; з'ясувавши у них про все, що нас цікавить, вони повернуться назад. Не може бути так, щоб на відстані десяти — дванадцяти миль не знайшлося жодної людини.

— Чи потрібно нам розділитися? — запитала місіс Уелдон.

— Я думаю, це необхідно, — відповів юнак. — Якщо ж нічого довідатися не вдасться, якщо, попри очікування, виявиться, що ця місцевість цілковито безлюдна, що ж… тоді ми придумаємо щось інше!

— А хто піде на розвідку? — запитала місіс Уелдон після хвилини роздумів.

— Це треба обміркувати, — відповів Дік Сенд. — В будь-якому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт та Нен не повинні покидати печеру. Бат, Геркулес, Актіон та Остін залишаться з вами, а ми з Томом відправимося на розвідку. Негоро, звичайно, вважатиме за краще залишитися тут? — додав юнак, дивлячись на кока

— Ймовірно, — ухиляючись відповів Негоро. Він не любив зв'язувати себе будь-якими зобов'язаннями.

— Ми візьмемо з собою Дінго, — продовжував Дік. — Він може нам знадобитися.

Почувши своє ім'я, Дінго вигулькнув біля входу в печеру та загавкав, немов виражаючи цим свою згоду.

Поки Дік говорив усе це,