Читати книгу - "Женоненависник"

Щоправда, я, бувало, тікав то через двері, то через вікно, але додому не йшов, адже там мене б неодмінно одразу ж зловили й відправили до школи. Я блукав вулицями, доки не витрачав ті жалюгідні копійчини, які мав, а тоді сам вертався назад.

Того дня я, запхнувши руки в кишені нового, ще не подертого вбрання, з філософською розважливістю ходив шкільним подвір’ям, вивчав місцевість.

Цього року для того, аби втекти зі школи, не треба було чатувати біля дверей. Будинок, який притулився біля огорожі саду, знесли, а отже, можна було в будь-який момент приставити до огорожі якусь ломаку, видертися по ній і в одну мить майнути на вулицю. І кімнату в гуртожитку цього року виділили чудову. Під одним із вікон росло дерево. Значить, якщо в місячну ніч я відчую потребу насолодитися спогляданням природи в саду, то зможу спуститися по дереву; до того ж це було б не марудніше, ніж зійти сходами.

Перед одним із темних вікон у напівпідвальному поверсі я надовго зупинився в задумі.

Це місце навіювало численні спогади. В школі було декілька таких шибайголів, як я, і коли ми щось скоювали, директор наказував зачинити нас у цій кімнаті. Скільки днів, ба навіть ночей провів я тут! Коли поруч був ще хтось, то нам і байдуже було. Ми борюкалися чи билися, або, намалювавши крейдою на підлозі хрестики-нулики чи шахівницю, грали; одне слово, чудово проводили час.

Цього року мені судилося чимало днів провести тут, тож я крізь шибку уважно роздивлявся, що там всередині.

Яке ж недбале все-таки це керівництво школи!.. Класи, гуртожиток — геть усе побілили, а тут хоч би кому спало на думку бодай сяк-так мазнути стіни... Написи, малюнки, карикатури, що я їх торік повидряпував на стінах, так і стоять. Як постійний відвідувач цієї комірчини, я побачив у цьому байдужість і неповагу до моєї персони... Справді, хіба дитині не личить жити в чистому приміщенні? Коли знову захочеться помалювати, чи не мусить бути під рукою чиста, свіжопобілена стіна? Але ж скаржитися директорові чи ще комусь із керівництва — то марна праця!

Геть перевівсь про кохання та відданість спів —

Ні слухачів не залишилось нині, ані співців...[36]

Отже, треба було щось вигадувати самому... Я озирнувся довкола... Як на лихо, в саду не було нічого, крім землі та напівпорожнього відра з водою... Але метикуватому та підприємливому хлопчакові і цього досить, хіба ні?

Я фескою натягав до відра землі, замісив шикарну багнюку. Потім взяв випрану сорочку, яку хтось із прибиральників повісив сушитися в саду, позав’язував рукави і наповнив її брудним місивом. В саду нікого, крім мене, не було. Я вхопив цей міх із багном, просунув його крізь розчинене вікно арештантської й почав теліпати ним на всі боки.

Грязюка, розбризкуючись через горловину й рукави сорочки, виписувала на стінах вишукані геометричні фігури: трикутники, кола, криві, прямокутники...

За кілька хвилин всі стіни були помережані химерними візерунками. Але ця справа виявилася не такою простою, як здавалося. Мій одяг з ніг до голови теж був заляпаний багнюкою.

Закінчивши справу, я, наче старанний митець, окинув оком свій шедевр:

— Пане директоре, напевно, ви знавіснієте, побачивши цю картину... Можливо, навіть покараєте, якщо дізнаєтеся, хто це зробив. Але будь я на вашому місці, я б із захопленням дивився на витвір митця, який зумів прикрасити стіни й стелю такими небаченими візерунками, навіть не відчиняючи замкнених дверей та не заходячи всередину. Як на мене, він заслуговує на похвалу. Але тепер ви вже напевно вшануєте цю комірчину побілкою. Мені здається, тепер, ця небога заслужила, щоб її більше не тримали в чорному тілі!..

Саме того дня я вперше побачив тебе, Недждете!

Ти сидів у кутку саду, в затінку якогось чахлого деревця, поруч із молодим капітаном. Пройшло дві чи три години. Я потинявся шкільним подвір’ям, підпоміг штукатурам, навіть на якийсь час чкурнув на вулицю, проїхався на трамваї. Там загризся з кондуктором, щосили затопив йому кулаком у пику, тоді знов повернувся до школи. Ви так само сиділи на тому ж місці. Напевно й не розмовляли. Ти, мов п’ятирічна дитина, притулився до нього, обхопивши рученятами за шию. Врешті-решт настав вечір, сонце зайшло, а слідом за ним і молодий офіцер мусив залишити сад.

Перед хвірткою ви обнялися. Цю сцену прощання годі й описати.

Я споглядав вас здалеку і страшенно дратувався, бурчав собі під ніс:

— От уже ж зманіжене стамбульське дитя!.. Розбещене, недолуге, мабуть, від материної спідниці й не відходило. А його в інтернат запхали! Цілий тиждень без рідної домівки! Прямо заслали в Феццан![37] Ну з цим гаразд, він іще дитя... А капітан? В однострої, шаблю почепив, а сам ось-ось розплачеться, мов дитина!

А сцена прощання все ніяк не закінчувалася. Я звіддаля з гіркою усмішкою продовжував свій монолог:

— Гей, паничу! Через кілька хвилин офіцерик піде собі... А ти залишишся в школі сам-один... Побачимо, чи буде тут хтось потурати твоїм примхам!

Якщо зволить Аллах, ти прямо сьогодні отримаєш від мене добрячий урок. Доведеться попомучитись, але ж і користі з нього буде, напевно, значно більше, ніж зі шкільних уроків... Покажу тобі, де раки зимують...

Я, шкірячись, мов хижак, що ось-ось кинеться на свою жертву, готувався вимістити на тобі заподіяні мені іншими образи.

Коли офіцер пішов, ти, мов божевільний, кинувся до огорожі саду, став дертися по пруттю. Я підійшов до тебе. Ти навіть не звернув уваги.

Я хотів стягти тебе за ногу. Але не встиг я простягти руку, як ти відпустив пруття й упав на землю.

Я якусь хвилю зачекав, поки ти встанеш. Ти лежав нерухомо й беззвучно. Я легенько копнув тебе ногою:

— Вставай, посміховисько. Тут нікому з тобою панькатися.

Ти не відповів. Тоді я нахилився, взяв тебе за плече й перевернув. Обличчя твоє було в пилюці. Над правою бровою з садна текла кров. Ти був непритомний. Я озирнувся: нікого немає. Мабуть, пішли вечеряти. Я підхопив твоє хирляве тіло на плечі,