Читати книгу - "Заповіти"

— Цікаве спостереження, — мовила я. — Ви збиралися доповісти про це через консульство, замість того щоб поговорити безпосередньо зі мною після повернення?

— Ну, я думала, що ви мусите дізнатися якнайшвидше. Тітка Адріанна вважала, що ще надто рано, і була дуже проти. Ми трохи посперечалися. Я наполягала, що це важливо, — захищалася Тітка Саллі.

— Саме так, важливо. Але й ризиковано. Такий звіт міг би спричинити нічим не підкріплені чутки і серйозні наслідки. Було вже стільки хибних сигналів, а в консульстві кожен співробітник може виявитись Оком. Очі можуть бути тупуватими, їм бракує делікатності. Мої інструкції, мої накази завжди мають підґрунтя. Не Перловим Дівам вдаватися до неузгоджених дій.

— О, я не знала… не думала. Але все одно Тітка Адріанна не мусила…

— Словами тут не зарадиш. Я знаю, що ти хотіла як краще, — м’яко промовила я.

Тітка Саллі заплакала.

— Хотіла, дуже хотіла!

Була велика спокуса нагадати їй, що добрими намірами вистелена дорога до пекла. Та я утрималася.

— Де зараз ця дівчина? — запитала натомість. — Вона мусила десь подітися після того, як її батьки зійшли зі сцени.

— Не знаю. Можливо, не варто було так зарано підривати «Вбраннєвого хорта». Тоді ми могли б…

— Погоджуся. Я справді радила не поспішати. На жаль, агенти, якими в Канаді керують Очі, молоді й завзяті, і вони полюбляють вибухи. Та як вони могли знати? — Я помовчала, тиснучи на неї своїм найкращим пронизливим поглядом. — Ти більше ні з ким не ділилася своїми підозрами щодо потенційної Крихітки Ніколь?

— Ні. Лише з вами, Тітко Лідіє. І з Тіткою Адріанною, перш ніж вона…

— То й залишимо це між нами, гаразд? — запропонувала я. — Нема потреби влаштовувати суд. Тепер, гадаю, тобі потрібно відпочити й відновитися. Я влаштую тебе до нашого чудового санаторію Марджері Кемпе[6] у Волдені. Скоро станеш зовсім іншою жінкою. Тебе відвезуть туди за пів години. А якщо Канада здійматиме галас навколо цієї неприємності у квартирі, якщо вони забажають тебе допитати чи навіть звинуватити в злочині, ми просто скажемо, що ти зникла.

Я не хотіла вбивати Тітку Саллі, тільки зробити її безтямною. Так зрештою й сталося. У санаторії Марджері Кемпе були дуже обережні співробітники.

А Тітка Саллі слізно мені дякувала.

— Не дякуй, — сказала я. — Це я маю подякувати тобі.

— Тітка Адріанна не марно віддала своє життя, — сказав Командор Джадд. — Ваші Перлові Діви скерували нас у перспективному напрямку: ми зробили ще кілька відкриттів.

Я здригнулася серцем.

— Я втішена, що мої дівчата були корисні.

— Як завжди, завдяки вашій ініціативності. Після операції з крамницею старого одягу, на яку вказали ваші Перлові Діви, ми з’ясували, як саме в останні роки здійснювався обмін інформацією між «Мейдей» та їхнім невідомим зв’язковим тут, у Гілеаді.

— І що це означає?

— Шляхом пограбування, тобто спеціальної операції, ми добули мікрофотографічну камеру. Проаналізували її.

— Мікрофотографічну? Це як?

— Це стара технологія, якою вже не користуються, але вона цілком життєздатна. Документи фотографуються мініатюрною камерою, яка зменшує їх до мікроскопічних розмірів. Вони друкуються на крихітних пластикових кружальцях, які можна прикріпити майже до будь-якої поверхні, а тоді прочитати спеціальним пристроєм, розміри якого дають змогу сховати його, наприклад, у ручці.

— Дивовижно! — вигукнула я. — Недарма ми тут, в Ардуа-холі, кажемо: «Стрижень — це заздрість».

Командор Джадд засміявся.

— Воістину. Нам, носіям стрижнів, треба бути обачними, аби уникнути закидів. Але з боку «Мейдей» було дуже розумно вдатися до цього методу — нині мало хто про нього знає. Як то кажуть, поки не шукатимеш, і не побачиш.

— Дотепно, — визнала я.

— Це лише один кінець цього зв’язку, з боку «Мейдей». Як я вже казав, другий кінець десь у Гілеаді — це ті, хто отримує мікрознімки тут і відсилає власні звістки. Ми досі не визначили, хто ця людина чи люди.

— Я попросила колежанок в Ардуа-холі бути насторожі, — сказала я.

— І чи має хтось для цього кращі умови, ніж Тітки? — зауважив Командор. — Ви маєте доступ до будь-якого будинку, куди забажаєте увійти, а ваша тонка жіноча інтуїція дає вам можливість чути те, що неспроможний розрізнити наш чоловічий слух.

— Ми ще перехитруємо «Мейдей», — запевнила я його, стиснувши кулаки й висунувши щелепу вперед.

— Мені подобається ваш настрій, Тітко Лідіє, — мовив він. — У нас чудова команда!

— Правда переможе! — виголосила я, тремтячи і сподіваючись, що це вдасться видати за праведний гнів.

— Перед Його очима, — відповів Командор Джадд.

Після цього, читачко моя, мені конче необхідно було підживитися. Я рушила до кав’ярні Шлефлі[7] по горнятко гарячого молока. Тоді прийшла сюди, до Бібліотеки Гільдеґарди, аби продовжити нашу спільну подорож. Вважай мене своєю провідницею, а себе — мандрівницею в темному лісі. Він, власне, стане ще темніший.

На останній сторінці нашої попередньої зустрічі я провела тебе до стадіону, тож повернімося туди. Час поволі минав, і вималювалася певна схема. Спи вночі, якщо можеш. Переживи дні. Обіймай тих, хто ридає. Хоча, мушу сказати, ридання втомлювали. І завивання теж.

Була спроба пожвавити перші вечори музикою — кілька оптимістичних та енергійних жінок призначили себе співочими лідерами і спробували навчити нас співати «Ми все подолаємо» та інших подібних архаїчних співанок із часів майже забутих літніх таборів. Запам’ятати слова було важко, але принаймні хоч якась розвага.

Охоронці не намагалися це зупинити. Однак на третій день запал згас і мало хто доєднувався до співу. Чулося буркотіння: «Замовкніть, будь ласка!», «Стуліть пельки, заради бога!» — тож лідерки гьорлскаутів, трохи ображено попротестувавши («Я ж хотіла допомогти!»), зрештою вгамувалися.

Я до співачок не належала. Нащо марнувати сили? Настрій був не для мелодій, радше наче у пацюка в лабіринті. Чи є вихід? Де він? Чому я тут? Чи це перевірка? Що вони намагаються дізнатися?

Не дивно, що декому з жінок снилися кошмари. Вони стогнали й борсалися або ж різко, з криком підскакували. Я їх не критикую: самій снилися жахіття. Описати одне? Ні, не буду. Я добре знаю, як легко втомлюєшся від чужих кошмарів, бо ж чимало їх вислухала. Коли доходить до справи, значення мають лише власні жахи.

Ранком нас будили сирени. Ті, в кого не відібрали годинники (це робилося вибірково), говорили, що це відбувається рівно о шостій. Хліб та вода на сніданок. Як же надзвичайно смакував той хліб! Хтось ковтав свій кусень мало не цілим, але я розтягувала його як могла. Коли жуєш і ковтаєш, «відмикаєшся» від абстрактного прядива думок. Допомагає бавити