Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Романи, Роман Васильович Андріяшик 📚 - Українською

Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

809
0
28.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Романи" автора Роман Васильович Андріяшик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 310 311 312 ... 327
Перейти на сторінку:
як триматися, куди дітися з обличчям і напівстерплими руками, мене охопило якесь внутрішнє ридання.

— Сьогодні особливий день… — підняв келиха Фріц Дорфман і решту фрази проковтнув, губи в нього затремтіли.

— За Христину, — і собі встав його брат. Ми один за одним звелися й повторили:

— За Христину!

— За щасливих батька й матір! — додав Ернест. Голосно зітхнули. Фріц жестом запросив нас до ванькирика. Він був заквітчаний, як бабусина капличка. Від пістряви паперових квітів у мене замерехтіло в очах. Ми з Назарієм лишилися біля входу, і я попросив есесівця полегшити вузол рушника на плечах, тоді зняв з себе шмайсера, створчика притулив біля свого автомата, який так і сиротів біля одвірка в залі божниці. Назарій забубонів відповідно до оказії. Мелькнула думка: "Не дитину — хрестимо зброю".

Коли вернулися до столу й озирнулися на автомати під стіною, обличчями пробігла тінь забобонного подиву. Сцена була вражаюча. Усі швидко вхопилися за келихи і вицідили до дна.

Їли весело і діловито, проте мовчки, наче німі дикуни. Раптом мені стало смішно від того, що всіх їх, у тому числі новонароджену Христину з матір’ю, можу вважати своїми полоненими, всіх — полоненими! Як у ситуації "не-мій-сон", коли соромно сказати "Я тебе люблю". Халепа, яку на здоровий глузд не поясниш. В тилах обох імперій не повірить ні ідіот, ні мудрець. Тим паче гестапівець чи не менш тупий особист. Тут немає ні космосу, ні хаосу, ні астрономії добра. Є тільки небезпека, лише зло.

Гарматно — побачив, що ворухнулась мармурово нерухома Фріцова мама. Тільки я так подумав, шмайсер ковзнув по автомату і дві смертоносні забавки грімко клацнули об підлогу. Якась магічна сила пронизала моє тіло, всі злякано дивилися на повержену під стіною зброю, і з уквітчаного до пологів ванькирика озвалась породілля, а Фріц, мов чекаючи цього, поквапливо зашкандибав до неї, понуро бурмочучи:

— Землетрус чи грім?

— Тут завжди чорти товчуться, — криво осміхнувся Ернест Дорфман. — А може, добрий знак?.. Якась містика.

Біля мого серця (не знаю, що відчули інші) від його припущення потепліло, аж стало благісно…

"Як сон у Бога, — подумав я словами пророка. — Неначе в Бога я більше не привид. Я сам себе знайшов".

Але того ніхто, крім неба, не міг знати. Для полонених, для клану Дорфманів, для поляків, чехів, сербів і… верств, дебрищ та каньйонів я ще за щось не розписався вголос, щоб довідалися і знали, що я не дивак і не привид, не наївний державний візантієць чи анархіст-дисидент, не стратник і не самопровидець.

Головне — ніхто не міг здогадатися, яку мотивацію, кого я, зрештою, в собі потоптав і віднайшов, якого дістався початку чи реального кінця. Бо тільки згодом підрахував, що у цій війні реально використано тільки десять мільйонів мегатонн вибухівки. Це явно замало як на такий і величний і глобальний експеримент.

Ми з Фріцом відпровадили гостей з хутора аж до завалу на повороті річки. Я йшов зі шмайсером навхрест, але цього немовби не бачили гості. Ернест з Фріцом ступали поважно попереду, я тримався трохи збоку. Ми ніби грали якийсь недоречний у драмі акт, але грали, бо за це нам платили, як мандрівним лицедіям, з цього множили.

З-за косогору виразно виднівся наш скит. Його можна було обстрілювати з двох боків: зі сходу і заходу, викотивши гармати на прямий приціл. Зате як гарно уявилися руїни колишнього замку, потім фортеці-монастиря, а тепер ефективнішого й архісполучення будівель і прибудівель на гіпотенузі трансільванського скиту, що впадав у біснуватий стокогін Сомешу. Мабуть, він мальовничо виписувався на схід і на захід сонця, влітку вкритий могутнім куполом чистокровного білого винограду, а взимку мовби помережаний лініями дивовижної мозаїки в доісторичних барвах неба і землі.

Схимня, як притулок правди та історії, не підносилася над вузькою долиною каньйону, а причаїлася в підошві скиту з щоглою, немовби мечем справедливості, нікому не погрожуючи, а лиш фіксуючи своєю поставою самооборонну якість землі і власну самодостатність. В контурах не було й натяку на зазіхання, завойовницький посягальний акорд. Я цей силует на тлі фізіологічного перетину земної кори боявся аналізувати, бо це було б святотатством проти самого символу всесвіту, і не здивувався, що, повернувшись до схимні обличчями, мужі з хутора перехрестились з похиленими чолами і через завали, що сталися напередодні, впевнено рушили на зиґзаґи гірського узвозу, мовби їх зовсім не було, взагалі не було в природі і в житті відомих і незареєстрованих катастроф, а вони покликані йти.

Я збагнув, що тут ніколи не приживусь. Тут я — зайда. А зайди лише шкодять. Навіть будучи академіками.

Ще я думаю собі, що схимня в оцих апокаліпсичних утвореннях планети — ніби витвір проби на совість. Знову — незалежне від людини твориво, знову експеримент, але — на віки. Вікотривале випробування. В математиці — це дріб одиниці на нуль. Чи множники — одиниця — на нуль. Те саме — безконечність і нуль. А завтра прийдуть покоління, які не будуть читати щоденників, бо не повірять, що так було, і не віритимуть, що так є. О, ці відродження і оновлення! І конфіскації тимчасовим невжитком. Нові берізки, які встануть на завалах Мармироської гряди, не спом’януть ні обвалу, ні своїх предків, проте, з іншого боку, вічність — це пам’ять, а мурашник — тільки функціональне утворення бозособих створінь, здатних нести сповідинність і реалію існування в державному послуху.

* * *

Заносить мене кудись в абстрактні світосфери. Бо таки дивно. Мене полонені не вбили, хоч це було на півнігтя просто. Я не здурів і не перестріляв їх з підозріння, що вони змовились, особливо — німецький клан. Їм від мене нічого не треба, а в мене — супровідна, мені треба довести їх на збірний до Сату-Маре. Я уявляю, що з ними буде, але я цього не буду бачити. Мені за списком треба їх здати. Кому? А цих я не уявляю зовсім. Тільки розумію, що я їх здаю як ворогів. Розумію, що вони вороги, і мушу, відповідно, залишатися собою. Навіть у питаннях вічності.

Проблеми… Борюся з вічністю. Конвоїр. Усі пророцтва проти мене. Зі вступом наших військ на чужу територію філософія війни міняється, хоч закони для розвідки і далі непорушні. Майор Остапенко силкувався дещо поправити (якщо не вперед, то хоч убік), але слов’янин — істота консервативна, а українець — поготів. Його спроби викликали регіт, зрештою, він так сам почав з себе сміятися. Ми, нерівнозобов’язані невідомі солдати, які до цього долали мінні поля, посилали в тил

1 ... 310 311 312 ... 327
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи, Роман Васильович Андріяшик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Романи, Роман Васильович Андріяшик"