Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

спеціями. Не обходиться і без юшки з грибними вушками, яку мати навчилась варити ще від баби Килини — жила ж тоді біля лісу, завжди на хазяйстві водились і підберезники, і маслюки, і рижики! Іноді — коли матері захочеться зробити для всіх приємну несподіванку — зготує качку. Так, що ніхто й не побачить, заріже її ранесенько, начинить яблуками, зашиє, покладе на сковороду, смажить, поливаючи жиром, що витоплюється з неї. Цілий день тоді в хаті пахне припеченим солодом розімлілих яблук, цілий день тоді батько ходить добріший, ніж будь-коли, усміхнений не на лиці, а зсередини. Звичайно, перш ніж їсти качку, на неї треба добре надивитись, треба натішитись, намилуватись, а потім уже їсти, повільно пережовуючи, смакуючи кожною волокниною, обсмоктуючи не тільки кісточки, а й пальці.

А, бувало, прокинешся вранці — надворі вже біло, сніжок сіється й сіється. На стріхах — накривала, на городах — полотна, на кущах — шматки марлі. Усе, ще недавно таке заболочене й похмуре, раптом полегшало, повеселішало. Добре пройтись по першому сніжку. Ген уже хтось на санях проїхав, проклавши перший слід та присипавши його золотою соломою. Біля ставу на самісінькому вершечку калини зоріє кетяг, і горобці чубляться навколо нього, затівають цвірінькливу колотнечу. Через лід подалась якась дівчина, і її голуба хустина видніє звіддалік великою пелюсткою, що прикрила її голову. Зазирнеш в ополонку — і плесне тобі в лице чи то димок од води, чи то пара невистиглого ставу. І поля на тому березі білі, аж зливаються з молочним обрієм.

Зустріне біля цвинтаря дядько, з дикувато-жвавими, аж наче шаленими очима, й поспитає:

— Не бачив, куди він побіг?

— Та хто?

— Заєць!

— А де він біг?

— З-під ніг вискочив, як покотиться, як покотиться! Потім став — і на мене дивиться. Я до нього йду, а він дивиться. Ех, думаю, нема тебе чим ударити. Простягую руку, а він як дремене.

— Не бачив.

— Розвелось їх стільки, що ніякої хвороби не бояться. Оце буде зима цього року зі снігом, з морозами, то вони ночуватимуть і днюватимуть у селі, все дерево в садках пообгризають.

— Та що ви говорите, дядьку!..

— Хрест святий, не гріх, що забожусь, — усе погризуть. Бо ніхто їх не стріляє, собаками не травить. Е-ех! Була б у мене рушниця, то хіба б він од мене втік?.. Став — і дивиться!.. Та ще ж як дивиться, зараза! Неначе кепкує з мене, насміхається!..

Увечері сніги синішають і синішають. Поволеньки загусають сутінки над полями, поволі встоюються в селі, по садках та городах. Міцнішає мороз, сніг іскристішає, од нього йде студений пах. З-поміж того студеного паху ледь-ледь прокльовується забутий запах кропу. Бентежить спомини, зворушує, і вже вдихаєш повітря на повні груди…

А може, й не витає над зимовим городом запах кропу, а може, то тільки здається, бо дуже кортить його вловити…

1969 р.

Євген Пашковський

народився 19 листопада 1962

Євген Пашковський (19.11.62) народився на Житомирщині, на станції Разіне («маленька станція, дві горішини й поле проти вікна, за кожним поїздом дзенькіт шибки»). Навчався в індустріальному технікумі та педінституті. А ще, починаючи від 1979-го, протягом наступного десятиріччя в його житті були «праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівство, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина… мандрівне, вільне заробітчанство… весь Південь Росії, Башкирія, Урал, Кавказ…» Кілька романів (і Шевченківська премія за роман «Щоденний жезл»), кілька книжок есеїстики (і премія фундації д-ра М. Дем’яніва «Свобода і мир для України»).

Мабуть, не випадково одною із найголовніших тем його прози, не показово інтелектуальної, а благоговійно хтонічної, інтуїтивної, органічної, у чомусь безнадійно романтичної і патріархальної (хоча він буває і ніцшеанцем, і екзистенціалістом, і глибоким містиком), є дорога душі, іноді спасенної, але частіше блудної, наверненої чи убієнної, — ніби у своїх мандрах далеко від дому Женя збагнув, що є серце, зрозумів, чим воно живе і чого хоче. А відтак сюжети, події, характери, попри те, що вони виписані цілком по-літературному, виважено і майстерно, у нього підпорядковані вищій, етичній меті. Пашковський не моралізує, але читач відчуває в його текстах особливу, наскрізну і водночас глибоко приховану правду; чесно проживши романи «Осінь для Ангела», «Свято», «Вовча зоря», «Безодня», читач усвідомлює, що нелюдяність страшніша, ніж смерть; вона — марнота.

У наш час усе швидко змінюється; змінюється і література — та, котра на поверхні. Пашковський, автор есе «Слово і профанація» та «Література як злочин» відчуває це більш аніж болісно. Книгарні заполонив мейнстрім. Така проза, як у Пашковського, раптом перестала бути частиною життя народу. Тим гірше для народу. Пашковський, антираціоналіст й антипрогресист (як Вільям Батлер Їтс і Кнут Гамсун), пропонує замість «маскульту» і підвладного спекуляціям історизму духовно-містичне осмислення вселюдського розвитку, ідеал «органічної» людині культури та всеохопної єдності буття. Здається, що, протиставляючи свої «дикий жах городянства» та «полювання й рибальство на Поліссі, вдома», він перебуває «на порозі знання» — поза часом (чи принаймні поза історією), а відтак засвідчує своє рідкісне, істинно деміургічне вміння творити своєю особливою, власною, відточеною і точною мовою велике в малому, світ — в людині, людину — в тексті. Пишучи, Пашковський раз у раз ставить питання любові, любові та совісті. І це питання — кожного разу нове. Вічне.

© Маріанна Кіяновська, поетка, перекладачка (Львів)

Криниця для троянд

Познайомилися в серпні — на коліно Валі налип пісок, коли, вклякнувши, дістала з целофанового пакета шампунь і випірнула в хвилях сніжної проти сонця піни, такою і опам’яталась Сергієві: заведений за голову кулачок стискає визолочене хною волосся, груди світають серпиками незасмаглого тіла. Лягла підборіддям на схрещені долоні, на бересті купальника іскріла волога, і Сергій засоромився своїх обмазучених лапистих рук, які не встиг відшурувати після зміни в цьому південному місті, куди отримав розподіл з училища; вітер пестив золоті сережки, і Валя зітхнула, «вчителюю недалечко в райцентрі, розлучилася з чоловіком, до осені загостювала в сестри», текуче полум’я хвиль свічково займалось від пляжного воску, за бакеном чолов’яга в солдатській панамі вудив рибу з моторки. Сергій попросив його перевезти на протилежний безлюдний берег, і дівчина замелькала бузковими п’ятами до води.

І був холод раптового протягу по очах, іконна золотінь волосся липла парубкові на губи, була довірлива тиша в лагідно сплетених пальцях і сироти на руках, був погляд супутника і запах риби, що на дні човна билася й зіпала зябрами в дротяному садку. В Сергієвій сумці знайшлося пиво, на обгороджених гіллям грядках кущилася