Читати книгу - "Вибрані твори"

Обминувши в долинці пізнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях і одразу наздоганяю драбинчастий віз горшковоза Терентія. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помісниці вмостились чорні, як шпаки, дрібнята з глиняними кониками в руках. Очі в коників великі, гриви пишні, у вінки позаплітались, а хвости до самих копит дістають; глянеш на таку худобину — зрадієш і пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дід Терентій щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею і людей, і своїх онуків, хоча сам уже й розлучився з радістю: гетьманці повісили Терентієвого сина. Тепер хоч і незахисно стало старому гончареві на світі, проте він не розлучається зі своїми дрібнятами, навіть їде з ними в далекі села ярмаркувати. Ну, а дітям дорога завжди радісна дивовижа.

На возі злегенька поторохкують червонобокі, в поливі миски, на днищах яких спочивають соняшники, квіти і сонце; перехоплюють вітрець зеленкуваті і сизі, наче в них і досі не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макітри і ринки, запишались горшки-двійнята, що в них аж цілий обід понесуть добрим людям; дебеліють горлові горщики, в яких би вмістився і я, і гончареві скощавлені дрібнята; цвітуть бокасті куманці, зачеплені кумедними п'яноокими голівками баранців, мовляв, кумуватись, чоловіче, можна, та баранячої голови не напивай.

Окинувши оком усе це добро, я радісно гукаю старому:

— Діду Терентію, дайте коника!

— А батога не хочеш? — обертається до мене пропечений вогнем і сонцем гончар.

— А батога не хочу, — сміюсь я, посміхається у піваршинні вусища гончар, і дружно підсміюються гончаренята, сміх у них тоненький і сходиться водно, як дві ниточки. — Дасте, діду?

— Підрости трохи.

— Еге, підрости! Це саме ви казали мені й торік.

— Справді казав торік? — хитрує старий. — Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.

— Пособлю, ще й як!

— Тоді приходь завтра.

— А коника — сьогодні?

— Теж завтра.

— І де ви будете стояти?

— На Королевщині. Може, підвезти? — запрошує на віз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.

— Та ні, боюсь, щоб ваші миски не потовкти.

— Хазяйська дитина.

— А ви думаєте!

Гончар знову посміхається, а я, задоволений розмовою, попід віковими липами біжу та й біжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-під ніг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними світанками і ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрімає в бузку попівський будинок. Назустріч мені з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстаріший лемехуватий пес, ніби впаяний, незрушно стоїть на камінних східцях і так вигавкуе, наче по команді вибиває у барабан.

З городу не біжить — вихором вилітає Мар'яна. Спідниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих ніг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дівчина махнула рукою, і на подвір'ї спочатку стихає гарчання, а далі втихомирюється й барабан.

— Оу, Михайлик до нас прийшов! — з такою радістю говорить Мар'яна, ніби я її найближчий родич. І очі її, голубі, з сизим туманцем, лагідно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку і картузик. Потім вона зиркає на будинок і тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

— Ні, не хочу, — я відчуваю, що червонію, і відводжу погляд од Мар'яни.

— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорні віночки вій, а під ними лежить і глибока степова далина, і така добрість, яку повік не забудеш.

— Я не соромлюсь, Мар'яно… Ти не подумай. Я вже обідав, і так начасничився…

— Начасничився? — сміється дівчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселію:

— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

— Аби ще сало було до нього.

— І сало в нас є борщ затовкти.

— Чом не багачі, — жалісніє Мар'янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?

— НІ… Я сам прийшов.

— До кого?

— До тебе, Мар'яно.

— Справді? — знову щирою радістю береться дівоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собі: хто мене згадав і перед святом провідає? Рідня ж моя далеко-далеко живе, — посмурніла і зітхнула дівчина, і куточки вуст її стали журні. І чого тільки веі кажуть, що вона ніколи не печалиться?

— Мар'яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як і почати про своє.

— То кажи!

— Ти це можеш знайти мені якусь книжку?

— Комусь на куриво чи собі читати?

— Собі.

— Ой, не можу тобі, Михайлику, запомогти: піп усі книжки, як невільників, замикає, - смутніє дівчина, і смутніє в її косах червона патлатенька гвоздичка.

— Як невільників? — повторюю я.

— Якби не замикав, то я крадькома із самого вогню винесла б тобі… От горенько, та й годі! І чим тільки пособити моєму Михайлику?… Правда ж, ти мій? — Уже веселіють очі, уста і всі три ямки Мар'яни.

Я ніяковію, не знаю, що сказати, і перестуцаю з ноги на ногу.

— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радість попу чи попаді.

Мар'яна, сміючись, хапає мене за руку, і ми вже навзаводи біжимо до просторої попівської кухні. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лаві попискує тістом забучавлена діжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всередині прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лілеях, посуди пундики, посилані справжнім цукром, і почала запихати в мою торбину.

— Потім з'їсиш собі. Смачні — сама пекла, сама й хвалю! І почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, і одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радісна, крутнулась на місці, — цього тільки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спідниці.

— Вас тільки й бракувало мені! — Мар'яна обережно вигойднула причеп у запічок і тоді стала переді мною. — Михайлику — вкрала!

— Що? — холону від радісного здогаду.

— Ось! — дівчина напівобертається, дістає з пазухи книгу в крамних палітурках, урочисто подає мені, а очима пантрує на двері. — Хай попошукають тепер її!

— Спасибі, Мар'янко, велике спасибі, —