Читати книгу - "Клавка"

— Да, Клавочко?

Та протестувально замахала руками.

— То хто ж тоді трефовий король? Клавко, признавайтеся!

— Я зараз піду звідси, Єлизавето Петрівно!

— Ну, добре, добре, сидіть. Допит закінчено.

Слава богу, хоч одного не вибовкала. Юрія Івановича. Яновського.

Єлизавета Петрівна принесла гарячий чайник, що майже наполовину википів, опустила його на дерев’яну підставочку, вийняла з буфету чашечки — не ті, які виставляла два дні тому для сусідів по квартирі, а інші, які тримала лише для улюбленої подруги, котра могла їх оцінити. Це був сервіз із пастýшками і пастушкáми.

— Ох, Лізко, Лізко! — замріяно сказала Неля Мусіївна, крутячи у руках і роздивляючись чашечку. — Скільки ми з тобою мріяли у дитинстві про принців і принцес, готували вистави «Попелюшка» і «Спляча красуня»! Ах, «Мечты, мечты! Где ваша сладость?». Клавко, як там Емма? Вона колись ставила наші дитячі спектаклі, шила нам костюми, грала на піаніно…

— Вже зовсім сліпа. Постаріла… Заговорюється… Їй постійно щось ввижається. Іноді щось таке «приплете», що й на голову не налазить. Я часом її боюся.

— От бачиш, Лізко, оце тобі приклад, що треба виходити заміж, поки не пізно. Ще й дитину могла б народити… Бач, як погано в старості бути самотньою…

Єлизавета тільки махнула рукою.

У цей момент у двері подзвонили, відразу у два дзвоники: Єлизавети Петрівни й Глухеньких.

Прохорова сиділа з кам’яним обличчям, наче й не чула дзвоника.

— Альо, Лізко, ти чого? Біжи відчиняти!

— Та! — ще раз махнула рукою вона. — Це наш новий сусід. Падло рідкісне! Не встиг оселитись, а вже баб водить у свою конуру! Сьогодні застала їх на гарячому!

Клавку немов окропом обпекло. До обличчя припливла кров. Це повідомлення призначалося для неї.

Неля ж відгукнулася на цю новину по-своєму:

— Новий мешканець? Ну, нічого собі! І чому я про це не знаю? — вона так само скипіла, як два дні тому Клавка. Неля Мусіївна мала право обуритись, адже тримала руку на пульсі усіх ролітівських справ і коли щось і могло вислизнути з-під її уваги, то тільки не житлове питання.

— Що — гебешник? — майже пошепки спитала вона у подруги.

Тим часом двері Борисові Андрійовичу, напевно, відкрила Мотя, і він зник у своїй кімнаті.

Розмова вже не клеїлась, і Неля Мусіївна стала збиратися додому — почала з того, що поклала карти в сумочку.

— Не йди! — попросила Єлизавета Петрівна.

— Та мене там чекають чотири голодні гобліни! — віджартувалась Сіробабиха і цмокнула подругу у щоку, а тоді звернулася до Клавки, яка сиділа з кислою міною:

— Тримай хвіст пістолетом! У тебе, на відміну від нас з Лізкою, все попереду. І це велика перевага!

От уміла Неля сказати людині те, «чим серце заспокоїться», і саме тоді, коли це бувало найпотрібніше.

Єлизавета Петрівна вийшла в коридор, щоб зачинити за подругою двері, і, очевидно, зіткнулася з Борисом Андрійовичем. Між ними відбулася коротка словесна перепалка.

Коли Прохорова зайшла до себе, Клавка вже встигла прибрати зі столу, поставити тарілки й келихи на тацю, щоб нести їх на кухню мити.

— Залиш! — заперечно помахала рукою Єлизавета. — Мотя помиє.

— Я вже додому, Єлизавето Петрівно! — жалібно сказала Клавка. — «Бе» в коридорі чи у себе?

— Та в коридорі чатує. Почекай, я тебе проведу!

— Може, не треба? — завагалася Клавка, хоча насправді була не проти. Це був єдиний спосіб безпечно прошмигнути повз Бориса Андрійовича й уникнути його проводжань.

Єлизавета Петрівна загорнула в газету кілька картоплин.

— На! — сказала вона Клавці. — Звари Еммі і своєму дядь-Гаврилові на вечерю!

Накинула на плечі пухову хустку, і вони вийшли в коридор.

— Добрий вечір! — сухо привіталася Клавка з Баратинським.

Той зрозумів, що Прохорова вибовкала його секрет, і лише винувато кивнув.

Прохорова з Клавкою вийшли з під’їзду РОЛІТу.

Прогулянка видалася приємною. Накрапував невеличкий дощик, і пахло мокрим осіннім листям. Вони непоспіхом пройшлися попід ручку, і під Клавчиним вікном Єлизавета Петрівна розпрощалася.

— Може, зайдете… — запропонувала Клавка. — З Еммою привітаєтеся…

— Не сьогодні, — відмовила та. — Боюсь… Боюсь побачити себе… у старості…

Клавка прийшла додому і, як доручила їй Єлизавета Петрівна, кинулась на кухню чистити й варити картоплю. Вона навіть не зазирнула в свою кімнату, щоб пошвидше — поки не заснули її підопічні — зготувати вечерю.

На звуки, що долинали з кухні, з’явився дядь-Гаврило. Емма Германівна чомусь не виходила.

«Нічого, покличу, коли картопля звариться!» — подумала Клавка.

Поставила картоплю на примус, забігла в свою кімнату, кинула фартух на стілець і стала перевдягатися. Раптом з-за вікна долинув спів. Вона зблідла: цей голос ні з яким іншим не можна було сплутати! Це був «Бе» — Борис Баратинський!

«Цього ще мені не вистачало!» — її кинуло в піт.

Вона відчинила вікно, і кімнату заповнив ліричний тенор, солодкий і ароматний, як цвіт акації з Афанасіївського яру. «Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!»

— Борисе Андрійовичу, не треба, я вас прошу! Ідіть собі в добрий час!

Баратинський ніяк не відреагував на її прохання, лише артистично розкинув руки.

Клавка, знаючи натуру Бориса Андрійовича, збагнула, що він так просто не здасться, тож стала гарячково думати, як його випровадити з-під вікон.

Тим часом через увесь Афанасіївський яр пропливла урочисто, як гондола у Венеції, наступна музична фраза: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках донесу!»

Клавка прожогом кинулася на кухню і стала трясти за руку дядь-Гаврила:

— Випровадіть його кудись! Будь ласочка!

Дядь-Гаврило наказ зрозумів і покульгав на дерев’яному протезі до виходу.

Раптом із кімнати Емми Германівни почувся якийсь дивний звук — чи то стогін, чи то крик.

«Цього ще не вистачало!» — рознервувалася Клавка і шмигнула в кімнату сусідки. Та, немов мара, — сива, розпатлана, в нічній сорочці, — підвивала під вікном, незрозуміло чавкаючи беззубим ротом.

Клавці на мить здалося, що вона кличе: «Андрюшо, Андрюшо!» — але потім вона зрозуміла, що Емма просто марить.

Вона стала відводити сусідку від вікна, але та вся трусилась. Клавка її обійняла, сіла поряд з нею на ліжко, гладячи по руці.

Спів за вікном затих. Клавка підвелася з ліжка і обережно визирнула. Баратинський розгублено дивився у вікно Емми Германівни, але в цю мить до нього наблизився дядь-Гаврило, взяв його делікатно, але міцно, «по-мужицьки», під лікоть і повів до підворіття, що вело на вулицю Чапаєва.

— Пішли, синок, звідси! Пішли. Тут тобі нíчого дєлать!