Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— Чесно кажучи, тоді ми ще не сказали татові про заручини, на той час ще нічого не було вирішено.

— А! Так все сталося в неділю. Так, так, неділя — день женихання. Хе-хе!

— Ні, не в неділю.

— Після закінчення навчального тижня? Що ж, хороший час, дуже вдалий, я б сказав.

— Та ні, не тоді.

— Отож, сьогодні в дорозі?

— Та що ви, мені б і в голову не прийшло заручитися, поки ми тряслися на підводі.

— От я старий дурень! Що ж ви одразу не сказали, що все сталося щойно? Так чи інакше сьогодні чудовий день. Сподіваюся, наступного разу ви приїдете вже як чоловік і дружина.

Фенсі належним чином провели із заїжджого двору й допомогли сісти на підводу, а новоспечені наречені, проминувши крутий підйом на Риджвей, зникли у напрямку Меллстока.

Розділ III

ЗІЗНАННЯ

Був ранок пізнього літа, коли роса довго залишається на землі й трава в затінку ніколи до кінця не висихає. На фуксіях та жоржинах невеличкі краплі води зоставалися аж до одинадцятої години, переливаючись різними кольорами веселки з кожним подувом вітру;

такі ж краплі звисали і з гілок на деревах, ніби невеличкі сріблясті плоди. Павутина в садку стала грубою й ідеально гладенькою. А там, де сонце вже підсушило землю, варто було лише ступити на траву, як з-під ніг урізнобіч розліталися десятки комарів-довгоногів.

У такому куточку й стояли Фенсі Дей і її подруга Сюзан Деві, донька візника. Дівчата силкувалися зігнути гілку, рясно всипану спілими яблуками. Три місяці минуло відтоді, як Дік і Фенсі разом приїхали з Бадмута, і за цей час їхні стосунки стрімко розвинулися. На шляху їхнього кохання траплялося чимало перешкод, і чимало хитрощів знадобилося, щоб зберегти його в таємниці, а це якраз і підігрівало пристрасть Фенсі, і її почуття розгоралися все більше й більше, тоді як із цих же причин, а, може, й з інших, почуття Діка залишалися такими ж сильними, як і раніше. Однак зараз на обрії з’явилася хмаринка, яка норовила затьмарити радість Фенсі.

— Вона така багата, що жодній з нас і не снилося, — казала Сюзан Деві. — У її батька п’ятсот акрів землі, вона може вискочити за лікаря чи за священика, та за кого-завгодно, варто їй лише захотіти.

— Дікові взагалі не треба було йти на ті танці, знаючи, що я не зможу прийти, — з тривогою в голосі відповіла Фенсі.

— Коли він дізнався, що ти не підеш, було вже пізно відмовлятися, — сказала Сюзан.

— А яка вона із себе? Розкажи мені.

— Ну, мушу визнати, досить гарненька.

— Ти що не можеш до ладу розказати? Ну ж бо, Сюзан! Скільки разів, кажеш, він з нею танцював?

— Один раз.

— Ти ж казала двічі.

— Та ні, я такого не казала.

— Що ж, але йому хотілося ще раз із нею потанцювати, правда ж?

— Ні, не думаю. А от вона хотіла, ще й як хотіла. Усі хочуть танцювати з Діком, він же у нас красень і весь такий галантний.

— Ох, ще б пак! Яка, кажеш, у неї була зачіска?

— Довгі світлі кучері і в’ються самі, тому вона така гарна.

— Вона хоче його в мене забрати! Так, так, точно хоче! А я через цю проклятущу школу не можу завивати волосся в кучері! От візьму і зав’ю, навіть якщо мені доведеться залишити школу й повернутися додому, я буду носити кучері, от побачите! Подивися, Сюзан! Хіба у неї теж таке м’яке і довге волосся, як у мене? — Фенсі витягнула з-під капелюшка пасмо волосся і розправила його по плечах на всю довжину, а сама спостерігала за Сюзан, намагаючись прочитати відповідь у її очах.

— Думаю, у неї волосся десь такої ж довжини, — відповіла міс Деві.

Фенсі пригнічено замовкла.

— Якби ж у мене волосся було світліше, ніж у неї! — сумно зітхнула дівчина. — Але ж моє м’якше, правда?

— Я не знаю.

Фенсі розгублено спостерігала за двома метеликами — жовтим і червоно-чорним, які пурхали з квітки на квітку, і лише через деякий час помітила, що до них наближається Дік.

— Дивися, Сюзан, Дік іде — про вовка промовка.

— Що ж, я тоді піду в дім, не буду вам заважати, — і Сюзан розвернулася й пішла геть.

Надійшов простодушний Дік, який тільки тим і завинив, що любив одну лише Фенсі, і якому без неї навіть невинні розваги на танцях, чи то пак пікніку, були не милі, він тільки те й робив, що зітхав за нею, а танцювати з суперницею пішов з відчаю, щоб хоч якось вбити час і цей нудний, нескінченно довгий вечір. Але Фенсі в це не повірила.

Вона добре обдумала, як себе поводити з ним. Дорікати Дікові? Е ні, цього вона не робитиме.

— Ой, лишенько мені! — сказала вона, роблячи вигляд, ніби безмежно тужливим поглядом дивиться на купку яблук під деревом. Однак натреноване вухо вловило б у її голосі очікувальні нотки, ніби вона хотіла подивитися, який ефект матимуть на Діка її слова.

— Що сталося? Розкажи мені, — наполегливо сказав Дік. — Мила моя, я розділю з тобою будь-яку біду і зумію тобі допомогти.

— Ні, ні, ти мені нічим не допоможеш! Ніхто не допоможе!

— Чому ж ні? Що б не сталося, ти на це не заслуговуєш. Розкажи мені, серденько.

— О, це не те, що ти думаєш! Це жахливо, і я сама винна, це мій гріх!

— Гріх, Фенсі? Щоб ти та й грішила! Бути цього не може, я знаю.

— Може, ще й як може! — наполягала дівчина, досить мило не тямлячи себе від горя. — Я вчинила неправильно і не хочу, щоб ти про це знав! Мені б ніхто не пробачив, ніхто! А ти тим більше! Я дозволила собі... ф... флі...

— Що? Невже фліртувати?! — сказав він, заледве приборкавши вулкан емоцій усередині. — Ти ж тільки позавчора клялась мені, що ніколи й ні з ким!

— Так, я знаю, я збрехала тобі! Я дозволила іншому покохати мене і...

— Боже мій... Що ж, я пробачу тобі — так, якщо ти ненавмисне, — так, я пробачу! — Тепер Дік і зовсім занепав духом. — Ти дала йому якийсь привід?

— О, я не