Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Його боялися.

Він і не просив себе любити чи бодай поважати. Свою роботу вважав брудною, але потрібною. Треба комусь і таке робити. Начальство ж розгледіло Нагорного в певний момент, коли прийшло розуміння: в їхній системі люди без гальм та надмірних моральних чеснот потрібніші за міцних професіоналів, котрі з останніх сил намагаються зважати на букву закону.

Тому саме Нагорного поставили керувати вбивчим відділом після відставки Пасічника.

А після подій Майдану ніхто з тих, хто знав його, не здивувався, коли він кілька років тому очолив таку собі охоронну фірму «Яструб». Під крило якої зібрав колишніх «беркутів», озлоблених та ображених на весь білий світ. Кожен учорашній беркут вважав себе зрадженим. Із них зробили демонів, хоча вони лише виконували свою роботу — так, принаймні, думали вони. Та Артемові Головку не було б діла до «Яструба» й колишнього начальника. Аби Нагорний раптом не здивував його щиро.

Кілька років не озивався.

Головко не знав, що Нагорний має його телефон. А сьогодні вже по обіді він раптом подзвонив, без передмов, ніби в них є спільні справи, покликав на зустріч. Заморочений подіями дня, Артем погодився машинально, не замислюючись. І ось під вечір вони сиділи в кафе на Солом’янці — тут, на Тимурову думку, їх разом навіть випадково не побачать.

— По тобі т-трактор проїхав.

— Танк.

Нагорний налив, з жалем подивився на вполовинену карафку.

— За кермом. А так би...

— Тобі з чого? Це ж мене відходили. Знаєш, як буває, для чого розказувать.

— І як же тепер буває?

— Як завжди, — тут можна було курити, і Артем затягнувся. — Крутили, як я опинився там, де вже був Кобзар. Довелося розколотися: сам пішов на контакт, здатися хотів. А тут почалася війна, він знову втік.

— Лилик дався з-знати, а ти не доповів, — кивнув Нагорний. — Я б за таке теж вздрючив.

— Є кому без тебе, — Головко збив попіл у білу ребристу попільницю. — Чесно сказати, я б на місці начальства так само себе покарав.

— Ну да. Ти ж правильний. Присуди собі смертну кару або довічне.

Нагорний з перших хвилин почав напружувати Головка. Той помітив, але у своїй звичній манері не намагався згладити кути. Робив усе, аби викликати ще більше неприязні. Артем сидів із ним, бо так і не почув поки, для чого Тимур раптом озвався. Був лише натяк — пов’язано з Кобзарем. Як саме, — не ясно. Нагорний не форсував, ходив колами.

— Що там узагалі відомо? Пробив дещо. У нього в хаті мертву дівку знайшли. А д-далі?

— Таємниця слідства, — відрізав Головко. — Справді вирішив, що звітуватиму? З якої радості?

— Не собачся. Є тема, Артемоне.

— Так кажи свою тему! — пальці розкришили недопалок. — Ходиш колами, крутиш тут...

Нагорний витримав театральну паузу.

— Вона не моя, — мовив нарешті.

— Хто?

— Тема. Сам нічого не розумію. Мені що Кобзар, що мертв’яки в його ліжку, що ти... — він уперто не збирався подобатися й навіть викликати найменшу симпатію. — Ведмедик попросив з тобою зустрітися.

Несподіванку треба запити.

— Пасічник? Наш Ведмедик? — перепитав на видиху.

— Хрін розбере тепер, хто наш, хто не н-наш.

— Він тебе прислав до мене?

— Подзвонив і попросив знайти тебе. Номер дав.

— Чому сам не набрав? Ми контактуємо, між іншим.

— Отут не знаю, вже вибачай. Для чого всі ці манси, х-ходіння городами. Сам запитай. Бо я тут, бач, як передавач.

Головко ще перетравлював почуте, а Нагорний вже тримав свій телефон і викликав абонента. З’єдналися швидко, він кинув у і рубку коротке:

— Даю, — простягнув її через стіл.

— Слухаю, — мовив Артем.

— Здоров.

— Борисовичу, ти як підпільний обком в дії.

— Товариш Ленін учив: конспірація, конспірація і ще раз конспірація.

На тому боці Ігор Пасічник говорив, імітуючи фірмову ленінську картавинку, знайому людям їхнього віку лише з радянських фільмів. Але далі перейшов на серйозний, різкуватий, наказовий тон.

— Так розумію, Нагорний поруч?

— Ось сидить.

— Хай посидить. Відійди далі, треба поговорити без свідків.

Головко підвівся й вийшов з залу в коридор. Тимур сприйняв це, як має бути, покликав офіціантку, попросив ще кави.

Навіть не повернувся, демонструючи цілковиту байдужість до всіх цих таємних ігрищ.

12

Спершу Артем ступив до туалету.

Передумав, вийшов надвір, де сіяв дрібний березневий дощик. Тут було краще чути, випалив:

— Для чого так складно, Борисовичу?

— Бо все й без того непросто, — відрубав Пасічник. — Інший би на моєму місці відразу тупо набрав би тебе, напряму. Але після сьогоднішнього тебе можуть слухати.

— Хіба в тебе на хазяйстві мало захищених номерів?

— Є, — легко погодився той. — Тільки якщо тебе все ж пасуть, буде зафіксований дзвінок з невизначеного номера. І розмова, яку неможливо почути. У світлі останніх подій капітанові Головку такий факт тільки зашкодить. Підтвердить підозру.

— У чому ж мене підозрюють? Я нічого не знаю.

— Артеме, вимкни дитину, — тепер Пасічник дратувався. — Не забувай, ким я був раніше і які можливості та контакти маю тепер. Зранку нічого не знав про вбивство в Кобзаревій квартирі. Зате по обіді почув і побачив, як наш Лилик влипнув у якусь історію зі стріляниною. Він часто в щось влазив, ти ж в курсі. Мені менше півгодини знадобилося і три дзвінки, аби отримати повну картину.

— Я не маю повної картини, — гмукнув Головко. — При тому, що сам виїхав на місце. Справу забрали.

— Це для мене так само вже не новина, — Пасічник зітхнув. — Навіть знаю, хто. Начуваний про ту баришню, та не в ній справа, — знов зітхнув. — Артеме, ти був там, біля парку, коли почалася стрілянина. Маю надію, стало розуму не йти у відмову, а визнати: приїхав зустрітися з Кобзарем.

— Не заперечував.

— Бач, нема гарантії, що Лилик не спробує вийти на тебе знову. Ось чому тебе можуть слухати.

— Іншого зв’язкового, ніж Нагорний, не знайшлося?

— Думай, що хочеш, але я йому довіряю. В цій історії хто-хто, а Тимур точно ні на чиєму боці. Йому на все і всіх плювати.

— Ага. Тільки ж ти щойно