Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

4

Відколи я усвідомив, що Джуліана була майбутньою матір'ю моєї дитини, почав захоплюватися нею й любити її. Досі вона завжди закидала мені, що мене тягнуло до неї тільки жадання злягатися з нею як із матір'ю. Можливо, так воно й було. Я звернув на неї увагу, як і на Шері, тільки тому, що вона була дуже подібна до моєї матері. Але чи я хотів мати її як матір? Чи в дитинстві я підсвідомо хотів брати свою матір як жінку? Відповіді на ці питання дуже затьмарені й невиразні. Та якісь комплекси я напевно мусив мати. Бо, щойно зґвалтувавши Джуліану, я знайшов нормальне синівське відношення до своєї матері; щойно коли Джуліана відчула в лоні мою дитину, я став поважати й любити її як жінку і людину.

Але непокоїло мене трішки те, що відколи я повернувся з лікарні, Джуліана ні разу не заходила до мене. Я взагалі не бачив її від того часу. Хотів поговорити з нею. Хотів доторкнутися рукою до її обличчя, відчути запах її тіла й почути її голос.

Все це виснажувало мене й ослаблювало мій ще слабкий, після операції, організм. Та одного пополудня, коли я ледве волочив ногами, повертаючись додому, помітив одним оком, що Джуліана стежила за мною крізь ледь відхилену фіранку. Мене раптово охопила лють. Значить, вона й далі безсердно гралася зі мною. Ввесь цей час спостерігала за мною здалека й бачила, як я бився в сітях непевностей, жадаючи її. Я відразу збагнув її задум: вона мала намір стояти осторонь, щоб довести мене до шалу чи нервового розладу. Усвідомивши це, я відчув наплив енергії й узяв себе в руки. Повернувся мій апетит, і за кілька днів я почувся на силах іти на роботу.

За час моєї відсутности призбиралося багато роботи. Тепер я щодня сидів у планетарії до пізньої ночі, поглинутий працею. Праця була мирром на мою зранену душу. Ущухали внутрішні конфлікти, гоїлися емоційні рани, і я входив у гармонію із самим собою. Образ Джуліани ледь зарисовувався на плівці моєї свідомости. Я давно вже не почувався так добре. Якось вийшов із роботи раніше, і мені забажалося поїхати до ресторану на Восьмій вулиці. Джінні відразу підбігла до мене, зависла мені на шиї, піднявши в повітря зігнуті в колінах ноги, й поцілувала в уста. Тоді потягнула до «мого» столика в кутку.

— Тебе так довго, Марку, не було! Я народила вже другу дочку за той час!

— Вітаю тебе, Джінні! Але я думав, що ти мала народити хлопця…

— Хотіла душа до раю, та мій чоловік не вміє робити хлопців.

— Пошли його на курси.

— Трохи запізно радиш мені! Але ми щасливі. Воно таке маленьке, таке чудове, мусиш колись зайти до нас і подивитися.

— Дуже радо. Дорогу знаю…

— Тільки не закохуйся в мою маленьку доньку! Вона не для тебе.

— Це трагедія мого життя: ти була не для мене, твоя дочка не для мене…

— Не нарікай, не нарікай, Марку. Може, третю дочку видам за тебе.

— Це мене справді втішає, матиму на кого чекати й для чого жити.

— І то довго жити! Що замовиш сьогодні?

— Картопляний суп і креветки в білому соусі з макаронами.

— Може, щось вип'єш?

— А так, я забув! Принеси два келихи білого вина. Але гарного!

— Два келихи нараз? — здивувалася Джінні.

— Один для тебе. Вип'ємо за твою донечку.

— Нам не дозволено пити на роботі, та з такої гарної нагоди я вип'ю з тобою.

Джінні принесла вино, ми цокнулися й випили по ковтку. Вино було дуже добре, м'яке й сухувате, точно таке, як я любив.

— То де ти так довго пропадав? — спитала Джінні.

— Зі мною, як звичайно, діялися дивні речі. По-перше, я боронив жінку, яка не хотіла віддати свою порожню торбинку двом грабіжникам.

— І чим це закінчилося? — затривожилася Джінні.

— Тим, що один із грабіжників прострелив мені голову, і з неї витекло трохи розуму.

— То дуже сумно, Марку. Бо того розуму і так не було забагато, якщо ти голіруч кидався на бандитів. Це, знаєш, не жарти. — сказала суворо.

— Не жарти. Тепер я знаю. Але щось у людині противиться всякому злочинству.

— І як ти почуваєшся? — спитала Джінні лагіднішим голосом.

— Тепер почуваюся добро. Але перед тим, повернувшись із шпиталю в домашнє пекло, я почувався дуже погано. Думав, що збожеволію.

— А що сталося?

— Насправді не сталося нічого. В тому-то й трагедія.

— Я не розумію.

— Бачиш, я маю стосунки з жінкою, в будинку якої живу.

— Чи ти живеш із нею?

— Ні, тільки в її будинку.

— Цікаві стосунки…

— Дуже цікаві. Зате не дуже приємні. Я називаю ці взаємини собачим зчепом. Ми — як дві собаки зчеплені задами. Коли одне із нас шарпне, в обох болить.

Я стисло описав їй суть своїх взаємин із Джуліаною.

— Ти мусиш негайно відв'язатися від неї! — твердо сказала Джінні.

— Трагедія в тому, що не можу ще.

— Чому?

— Бо ми ще зчеплені.

— Я нічого не розумію! — вибухнула Джінні.

— Я також не розумію, Джінні, особливо себе.

— Це якесь збочення — і в неї, і в тебе.

— Напевно так. У тому й суть нашого зчепу.

— Твої страви готові! — Джінні встала, принесла суп і кошик з італійським хлібом, а сама побігла до сусіднього столика, при якому саме всідалися нові клієнти.

Останнім часом я харчувався абияк, нерегулярно, тому споживав замовлені страви з