Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

– Ти досі без роботи? – нарешті запитав Славко про щось дійсно для неї важливе.

– Так. Чоловік допомагає, він за кордоном працює. Та й живу з батьками поки що. Якось викручуюсь.

– Тут певні люди прочитали твої публікації. Хочуть з тобою зустрітися, поговорити.

– Що за люди?

– Ну, люди…

– Та кажи вже! – Саша не любила оцих дебільних ходінь околясом.

– З опозиції.

– З опозиції? А саме хто?

– Як погодишся, то сама побачиш. Тим більше, я й сам конкретно не знаю, хто саме спілкуватиметься з тобою. Але люди в будь-якому випадку дуже серйозні. Ти їх у Шустера точно бачиш!

– І про що розмова?

– Точно не скажу. Не знаю. Але думаю, хочуть тобі запропонувати роботу. Ти ж однак проти Хазяїна пишеш в інтернеті…

– Я пишу проти парканів і захоплення землі… – попробувала відрізати собі хвіст борця з режимом Саша, але той, однак, одразу ж і виростав.

– Та ладно, розказуй. А хто це все робить? Пушкін?

– Ну точно не Франко!

– Що? – не второпав Славко жарту.

– Кажу, що краще вже казати прізвища українських письменників, ніж російських.

– А. То я на автоматі. Вислів такий.

– Я подумаю, – сказала Саша, переконана, що не погодиться на зустріч. Якби був тут Іван, то можна було б ризикнути, а так… Не хотілося влазити в те болото, годі, плавали, знаємо – гіркий юнацький досвід боротьби та зради не відпускав її в такі моменти ні на крок.

– До речі, – сказав Славко, коли вони вже прощалися, – є інформація, що хтось будує собі величезний маєток у Кончі-Заспі.

– А хто конкретно?

– Не знаю. Але маєток такий, що може собі дозволити в Кончі-Заспі або олігарх, або людина, дуже наближена до Хазяїна. Олігархи всі давно побудували, та й вони здебільшого під Женевою живуть або під Ніццою.

– Може, Лавочкін або Збруєв? Або Юра Горлівський?

– Хе, – усміхнувся втаємничене Славко, – тут така справа виходить цікава… В документах, що в адміністрації президента бачили наші люди, написано, що то будується «резиденція президента країни»!

– Чекай, Хазяїн уже має резиденцію під Києвом – Міжріччя. Чи він з кожного боку столиці хоче мати по резиденції?

– Хтозна. Можливо, то будується резиденція майбутнього президента країни? Який стане неформально новим президентом після виборів 2015 року?

– Дантист? Більше ж нікому.

Славко кивнув головою. Так, він.

Звісно, Саша не могла пропустити такої можливості зібрати повну колекцію маєтків «сім’ї», що знаходилися в стадії будівництва. Десь в ноутбуці у неї вже давно лежали світлини маєтку в Масандрі, який потім був забракований Хазяїном, як вона чула від місцевих, через те, що територія гарно проглядалася (читай – прострілювалася) з гори поруч. Цей маєток став першою жертвою її цікавості нерухомістю Хазяїна, але у зв’язку з тим, що роботи там тимчасово припинилися і довести належність «сім’ї» масандрівського палацу було поки що складно, свої надбання Саша не оприлюднювала.

Всі минулі проникнення Саша робила таємно. Це займало багато сил і часу, а візуальний результат далеко не завжди виглядав прийнятним. До того ж, такі вилазки були занадто ризиковані. Тому для проникнення в Кончу-Заспу Саша обрала, як вона його назвала, «шлях конверту». Їй завжди дуже подобалася ця новела Едгара По, де герої шукають конверт з надважливим документом, а конверт тим часом просто лежить на видному місці, але його ніхто не помічає. Тож вона вдяглася в діловий костюм, який вже кілька тижнів висів у шафі без діла, протерла пилюку з портфеля свого чоловіка і напхала туди різноманітних паперів, що купою лежали на столі (як з’ясувалося пізніше, в тому числі і книжку дитячих віршів Фальковича, які так любить слухати Філіп), взяла фотоапарат, нотатник у шкіряній обкладинці – давно забутий у шухляді подарунок залицяльника-клієнта, дістала з трофейного загашника ненависний синій прапорець Партії легіонів і втикнула його під лобове скло машини, а по дорозі в будівельному супермаркеті купила білу будівельну інженерну каску.

Саша припаркувалася прямо перед воротами майбутнього маєтку, з яких якраз виїжджав КамАЗ. У будці чергував охоронець, звичайний дядько у сірому камуфляжі і подертих черевиках, із спітнілим чолом і поглядом людини, яка вирішує долі всесвіту.

– Доброго дня! – привіталася Олександра. – Де я можу побачити ваше начальство?

– А кого конкретно вам треба? – не дуже люб’язно, швидше, байдуже запитав охоронець. «Насправді, ну яких неприємностей можна очікувати від такої молодої симпатичної жінки?» – напевно, думав він, що лише зайвий раз підкреслювало, наскільки чоловіки через свою пихатість втратили інстинкт самозбереження, бо всі неприємності у житті, як правило, відбуваються саме через таких жінок.

– Я з фірми по ландшафтному дизайну, дизайнер-квіткар. Мені потрібно скласти технічне завдання…

– А, ясно-ясно, – нетерпляче перебив охоронець. Він слухав приймач, радіо «Мелодія», якраз зазвучала пісня Алли Пугачової «Миллион, миллион алых роз…», – і чоловік раптом втратив контроль над собою – почав дурнувато посміхатися і махати головою в такт мелодії.

– Я можу зайти? – перепитала Саша.

Охоронець махнув їй рукою, мовляв, давай заходь, і показав у бік вагончика з відкритими дверми.

– Там, – дорослий чоловік зараз нагадував півторарічну дитину, яка намагається щось сказати, але не може вимовити більше одного слова. – Там… «Миллион, миллион алых роз из окна, из окна видишь ты, кто влюблен, кто влюблен і всерьез…»

Саша впевнено постукала пальцями у розкриті двері побутівки і зайшла всередину. За столом сиділи троє чоловіків і щось активно обговорювали. Перед ними на столі лежали великі креслення, очевидно, плани будівництва маєтку. Будівельники настільки захопилися дискусією про труби, що навіть не звернули на Сашу уваги.

– Доброго дня! – голосно сказала дівчина.

Чоловіки замовкли й одночасно підняли голови, здивовано роздивляючись непрохану гостю.

– Мене звати Олександра. Я з фірми по ландшафтному дизайну, мені потрібно скласти план квітників.

– А, – раптом вигукнув наймолодший з будівельників, якому, певне, було вже під п’ятдесят. – Добре!

– Я можу пройти на будівництво? Мені потрібно зробити кілька знімків і малюнків.

Чоловіки перезирнулися.

– Так, звісно, – сказав найстарший, який мав років шістдесят. – Почекайте хвилинку, присядьте, он там кулер із водою стоїть, якщо потрібно. Ми зараз закінчимо, і Василь вас проводить.

– Так, – радісно підтвердив наймолодший. – Ми майже закінчили!

Поки Саша пила воду, будівельники згребли стоси паперів на край столу і вийшли на двір. Саша не втрималася і одним оком поглянула, що там: на кресленні