Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Я розплющив очі і повільно сів на краю свого ліжка, розтрусивши своє довге волосся, яке вже давно досягло плечей. Затамувавши подих, я подумав, що час їх вже нарешті підстригти, але тут же на думку спала інша думка: хіба довге волосся зараз не в моді? Може, варто просто залишити їх, як є? Нехай і далі ростуть собі. Коли я обов'язково їх підстригу. Може, наступного року чи навіть через рік? Мені ніби личить, хіба ні? Багато разів чув, що в мене гарне густе волосся. Особливо тішить, коли це каже хтось із молодих жінок. Вони, як ніхто, розуміються на таких речах.

 Пальці ще раз ковзнули по  кучерях, і я почухав голову, переводячи погляд з боку в бік. У кімнаті панувала напівтемрява, і тільки слабке світло пробивалося крізь щільні штори.

Раптом пролунав голос за спиною:

——— Пане, все гаразд?

Відчувши поцілунок на спині і руку, несподівано проведену по шиї, я різко обернувся. Погляд мій був сповнений гнівом, і я прогарчав:

——— Тобі краще піти.

Після цього заскрипіло ліжко. Незабаром я почув шарудіння одягу, а потім кроки, що почали віддалятися в напрямок дверей.

———  Пробачте, пане, я щось не так зробив? — пролунало тихе, майже жалібне запитання.

——— Просто забирайся геть з моїх очей! — гукнув я, не озираючись.

Я не хотів бачити його обличчя. Це був лише один із новонароджених вампірів, який сподівався отримати таким чином особливі привілеї від мене. Я не відчував до нього ні краплі симпатії, і саме ця відсутність почуттів дратувала мене найбільше у світі. Іноді до мене приходила думка, що всі мої емоції давно зникли, і я більше ніколи не зможу відчути ніжність до будь-кого. Я просто плив у потоці рутини, виконуючи ті самі дії знову і знову. Втома від цієї монотонності змушувала мене думати, що ця ніч, швидше за все, не принесе нічого нового... Так я думав у той момент, сидячи на краю ліжка та розглядаючи власні кучері. Все ж таки вони гарні. Не буду їх поки що стригти…

Я йшов коридором власного замку, коли раптом почув радісні крики на вулиці. Вирішивши дізнатися, що там відбувається, я підійшов до вікна і визирнув назовні. Перед замком юрмилися вампіри, ніби оточивши когось. Я напружив очі, намагаючись розглянути, хто це був. Їхні вигуки заповнили повітря, а знайомий голос змусив моє серце завмерти.

——— Ну, все, дайте пройти! Ви заважаєте!

Однак вампіри не вгамовувалися, і він крикнув голосніше:

———  Я сказав: дайте мені пройти, чорт забирай!

Усі, як за командою, опустилися навколішки, вклонившись. Тільки тоді я зміг побачити Карлоса. Він виріс і змінився, ставши привабливим молодим чоловіком. Високий, у сорочці та широких штанях, він виглядав, як втілення мрії. Його впевненість та сила відчувалися навіть на відстані. Розглядаючи його, я мимоволі прикусив губу. Він все ще приваблював мене. Навіть після стількох років.

І щоб вразити його, я заліз на підвіконня і стрибнув, відчувши вихор вітру. Мої руки витяглися, обростаючи пір'ям і перетворюючись на крила. Змахнувши ними, я почав підніматися у височінь. Вампіри почали вказувати на мене Карлосу пальцями. І коли він підняв очі до неба, я відчув такий приплив сил, який не відчував уже давно. Я ніби ожив. Я махав своїми крилами і думав: «Так, дивись на мене, Карлосе! Я не витратив цей час даремно! Я розвивався! Я відкрив у собі нові здібності! Я став набагато найкращою версією самого себе! Адже ти вражений?»

Я зробив ще кілька кіл над замком і почав знижувати висоту. Приземлившись, я помітив незнайомого вампіра у дворі. Його постать була напруженою, очі металися, ніби він не був у своїй тарілці. Стояв осторонь від всіх.

———  Мігелю, — крикнув йому Карлос, — підійди-но до мого найкращого друга і наставника за сумісництвом.

Мігель підійшов до мене з упевненістю, простягнувши руку у вітальному жесті. Але я ніяк не відреагував. Вдавши, що не помітив його, попрямував прямо до Карлоса. Мене охопили змішані почуття – радість, гнів, тривога. Мені хотілось обійняти його та вбити одночасно. Він приваблював мене і в той же час я ненавидів його. Все змішалось у моїй душі. Я сумував за ним і в той час хотів прогнати його якнайдалі.

———  Нащо ти повернувся? Що ти задумав цього разу? — спитав я, намагаючись зберегти строгість у голосі.

Раніше він завжди чомусь намагався втекти від мене. І лише перед останнім своїм зникненням назвав причину. Йому було важко перебувати поруч зі мною. Тому що, бачачи, як я намагаюся вберегти його від усіх небезпек, він постійно думав, що неправильно провів ритуал мого обернення. Вважав, що дав мені надто багато власної крові. І побачивши його зараз, через стільки років, я відчув, як старі рани знову почали нити. Я згадав все. Спогади налетіли на мене, наче вихор. Але він стояв переді мною так, наче нічого не сталося. Наче це не він пішов тоді з кімнати… Я страждав після того, що сталося… Було дуже боляче всередині, наче з мене вирвали моє серце…

І чим довше я дивився на його обличчя тепер, тем більше відчував, як той біль знову повертається. Вже майже не було тієї радості, що з'явилася в перші хвилини. Я думав, що краще б він не повертався. Але Карлос добродушно розкинув руки в різні боки і підійшов до мене, трохи обіймаючи. Всі вампіри, що оточували нас тоді, почали свистіти і кричати. Звісно, вони були раді, тому що вважали, що тепер ми от точно примирилися. Ніхто ж не знав, що було тоді в кімнаті…

———  Нам треба поговорити, — прошепотів Карлос мені на вухо, щоб ніхто не чув.

———  У моїй кімнаті,— суворо відповів я,— за годину.

Вони з Мігелем прийшли вчасно. Я ж спізнився. Коли я увійшов, Мігель стояв вже біля вікна, задумливо дивлячись на місячне світло, що ллється крізь вітражі. Карлос сидів на моєму ліжку, закинувши ногу на ногу.

———  Раніше ти завжди швидко приходив до мене, — крикнув він, ледь помітивши мене. 

Я зачинив за собою двері і стомлено сів у невелике крісло. Мігель кинув у мій бік короткий погляд і відразу відвернувся, крадькома ковзаючи очима по кімнаті.