Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Моя кімната була оповита розкішним шармом, теплими відтінками дерева і м'яким світлом. Під вікном стояв масивний письмовий стіл із величною фігурою лева, вирізаною з дерева. Тканини з вишуканими візерунками прикрашали ліжко, створюючи атмосферу затишку та шляхетності, але…

———  Лілі вбили, — сказав я, дивлячись прямо в очі Карлосу. — Мені щойно доповіли про її смерть.

Та ніч точно була не найвдалішою в моєму житті. Все пішло шкереберть. 

Почувши останні новини, Карлос одразу ж підвівся. Його обличчя стало похмурим, на ньому відбилися тривога та напруження. Він почав нервово крокувати кімнатою, і його кроки відміряли глухі удари на дерев'яній підлозі.

———  Як це сталося? Коли? — спитав він, не приховуючи занепокоєння.

Я зітхнув і потер віскі, намагаючись зібратися з думками. Лілі була важливим гвинтиком у нашій ієрархії, і її втрата могла посилити і так напружену ситуацію. Обдумуючи все, з чим мені тепер доведеться зіштовхнутися через її смерть, я насупив брови і подивився на картину на стіні із зображенням якогось людського короля.

———  Судячи з усього, Лілі вбили вдень. Один мій слуга знайшов її мертвою, коли прийшов до неї надвечір.

Карлос зупинився на мить. Його очі звузилися, ніби він намагався згадати про себе якісь дуже важливі деталі.

——— Єпископ? — спитав він. — Де він був у цей час?

———  Єпископ загинув ще 300 років тому під час повстання, — сухо відповів я.

Почувши мої слова, Карлос одразу сів на ліжко і опустив голову. У його рухах відчувалася тривога. Пальці його руки, копирсаючі вишивку на ковдрі, були нервовими, ніби він намагався знайти втіху в дрібних деталях. Його очі були спрямовані вниз, і здавалося, що він глибоко поринув у свої думки. Тоді я глянув у бік Мігеля. Той захоплено вивчав мої книжкові полиці,  ніби уперше побачив таке багатство інформації.

——— Не знав, що в Абісії було повстання, - нарешті, сказав Карлос.

——— Це була справжня бійня. Тоді нам ледве вдалося все стабілізувати. Вражений, що ви нічого не чули про це, — сказав я, намагаючись зрозуміти, чому Карлос був такий необізнаний.

Він же підняв свою голову. Його брови відразу насупилися, і в погляді з'явилася наполегливість.

———  Що ти тепер робитимеш? — спитав він, очевидно, чекаючи конкретного плану дій.

———  Поки не знаю, — відповів я, відчуваючи, як у мене стискається десь у районі шлунка від хвилювання. - Мені треба подумати.

———  Немає часу думати! - вигукнув Карлос. - Треба діяти! Інакше знову з'явиться якийсь принц Сигар!

———  Помовчи, — сказав я, і почав знову масажувати свої віскі, — я намагаюся думати.

Але Карлос ніяк не вгамовувався:

———  Немає часу думати! Потрібно зараз же йти до палацу!

І тут я вже крикнув, не стримуючи роздратування:

———  Я сказав: помовчи! Чи ти не чув наказу? Мені тебе повісити, чи що?

Почувши мої слова, Карлос засміявся. Його сміх був голосний і трохи хрипкий, наче він давно не відчував такої радості. Цей звук луною відгукувався у кімнаті, наповнюючи її несподіваним пожвавленням. І тут до мене дійшло, кому саме я це крикнув. Мої очі миттю перейшли на Мігеля, який розгублено став поруч біля мене. Він явно не очікував на такий різкий поворот подій. Його погляд метався між мною та Карлосом, ніби він намагався зрозуміти, що відбувається і як йому реагувати на цю ситуацію.

———  Ну, спробуй, повіш мене! — продовжував сміятися Карлос, ніби глузуючи з моїх слів. — Можеш навіть розпороти своїм батогом!

Я відмахнувся рукою, намагаючись скинути напругу. Сміх Карлоса, хоч і був несподіваним, все ж таки трохи полегшив ситуацію. Перевівши свій погляд знову на Мігеля, я постарався повернути розмову до конструктивного русла.

———  То що вас привело до мене? — спитав я, намагаючись повернути собі спокій та зосередженість.

Очі Мігеля засяяли від хвилювання. Він, схоже, відчув, що настав час поділитися важливою інформацією. Його голос став твердим, і він почав доповідати, ніби не помічаючи Карлоса, що продовжував сміятися. Спостерігаючи за їх дивною компанією, я зрозумів, що насправді мені все ж таки було приємно, що мій колишній пан повернувся до мене хоча б ненадовго. Я сумував за його сміхом. Сподіваюсь, в нас буде хоча б кілька днів перш, ніж він знову покине мене. На цей раз, напевно, вже назавжди. 

В ту мить мені дуже хотілося сісти до нього ближче, але я спробував стриматися, розуміючи, що зараз не час для сентиментальності. Закинувши ногу на ногу, я почав уважно слухати, що саме казав Мігель.

———  Ферхолм, що на півночі Пангеї, заявив про те, що все золото, яке знаходиться на території Гріммарк, мусить належати їм, оскільки вони нібито мають на нього якесь історичне право. Гріммарк у свою чергу відмовляється видавати людям золото і збирає альянс, щоби першими напасти на Ферхолм.

———  Люди зазіхнули на золото мінотаврів, — підсумував я. - Що з того?

Тоді Карлос перестав сміятися і пильно подивився на мене.

———  Все набагато серйозніше, ніж здається, — сказав він спокійно, але наполегливо. — На підтримку мінотаврів уже виступили кентаври та дракони.

——— Дракони? - здивувався я. — Хіба вони ще живі? Востаннє я бачив дракона, мабуть, ще півтори тисячі років тому.

На це Карлос нічого не відповів. Його обличчя залишалося непроникним. Тоді я знову спитав, відчуваючи, як усередині зростає занепокоєння:

———  А що решта? Як вони відреагували?

———  Ящеролюди вичікують, чим все це закінчиться, а ельфи відкрито заявили, що їх це ніяк не стосується. Схоже, що в них нарешті з'явився ватажок, який не вважає, що ельфійський народ — божі посланці, що мають скрізь втручатися та очищати цей світ від хаосу, — відповів Карлос.

Я замислився над його словами. Ситуація здавалася все більш заплутаною та небезпечною. Наші вороги поєднувалися. Це могло призвести до катастрофічних наслідків, а якщо до цього всього ще й додати смерть Лілі?