Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Матінка Макрина 📚 - Українською

Читати книгу - "Матінка Макрина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Матінка Макрина" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 97
Перейти на сторінку:
з місця на місце і знай посилав у газети найогидніші листи та промовами огидними уславився. Коли французький генерал Лафаєт[54] дозволив полякам у власному домі святкувати річницю повстання, він, вочевидь, не знав, яке зміїне гніздо йому сходами заповзло; люди генерала Дверницького[55] намагались усіх своїх противників заспокоїти, а Лафаєт на це: У моєму домі кожен поляк має право говорити. Старий дід, а такий наївний. Поляків він не знав. Семененко одразу почав плювати на князя та його двір, а ті образилися на нього, вийшли й відтоді окреме святкування влаштовували — Христе Боже, мине кілька років, і двадцять дев’ятого листопада в Парижі не вистачатиме зал, бо кожен поляк деінде святкуватиме річницю, на всіх решту ображений…

Досить сказати про Семененка, що його відтоді називали смердючим Семененком, який гавкає, як скажений пес, а один навіть звинуватив його, що він російський шпигун, і вони мало через те не стрілялися… Врешті, через його гавкіт навіть масонам було несила терпіти й незабаром вони вигнали його зі свого журналу. І хто хлопчакові дав гроші на життя? Янський. Усе починається з дрібничок: сьогодні рублі — завтра гіркі жалі. Семененко висповідався й віддав себе в руки поліції. А офіцер, зрадівши, що хлопчина повернувся до релігії, дав йому охоронного листа, мовляв, у такому разі він звільняє його від усіх обвинувачень. Тієї ж ночі Семененко спить, і раптом грюкіт у двері — хтось гамселить кольбою, влітає поліцейський агент, а хлопець, прокинувшись, показує йому охоронного листа. Розлютився француз, але й засмутився. І сьогодні ти від мене втік! — сикнув він, стукнув підборами й вийшов. Відтоді Семененко з Янським були нерозлучні, він був у числі перших його братів і з тією ж завзятістю, з якою колись по кав’ярнях горлав, тепер змагався за Ісуса Христа і за те, хто його більше любить. Дехто казав, що він цілком змінився, що колись багровів і верещав, а тепер має такий вигляд, наче Святий Іван на іконі, що любов його до самих кісток пронизала, все в ньому — вираз обличчя, голос і жести — змінила. Але я вже відчувала в ньому гарячу кров, вже знала, що в ньому той самий чванько і бунтівник дрімав — лише трохи пісним попелом присипаний.

Особливо не любив його Єловицький, який завжди був на боці князя, королів і шляхти, а тому вони віддавна жили як кіт із собакою. З панотчиком — останнім із найважливіших братів — Янський колись працював, друкуючи Міцкевича, і так їх дружба поєднала, що, врешті-решт, і друкар до згромадження[56] прибився, часто однак залишаючись при окремій думці. Там не всі вони ходили в сутані, Янський навіть мав дружину, а Єловицький усе-таки був справжнісіньким панотцем і не був переконаний, чи хоче він з ними бавитись у цей начебто орден, а начебто й ні, у дім пройдисвітів, схиблених на релігії, цього збіговиська, яке Янський повитягав із тарапат[57]: Дунського з французької в’язниці, Семененка з масонських лап, Кайсевичеві добув переведення з емігрантського притулку до Парижа, Губе навернув у лоно церкви, те саме із Семененком. Навіть якщо Єловицький і не був придворним князя, то завжди тримався разом із ним, знаючи, що біля панського столу багатьох прогодує; коли занепадала друкарня, він випросив у князя грубі гроші та сплатив усі борги, за що віддячив, написавши в щоденнику, що довіряє лише Чарторийському та є його прибічником. Того братчики й посперечалися — тут демократи, там аристократи! Отого ж і були антипатії та чвари, табори, відхід із дому, ліквідація фундації! Князь запланував тоді, що зробить у Парижі «польську канцелярію» і всі емігрантські справи через неї проходитимуть включно з релігійними, а Єловицький стане їхнім «примасом», аби не залишати духовної втіхи в руках «аматорів». Янського вони теж хотіли остаточно схилити на свій бік, але він взяв і мерщій у могилу зійшов. Він залишив своїх братчиків самих, і ті мусили якось давати собі раду.

Я зібрала в собі дух при тілі, як стонога ноги, записала імена на папірчику й думала. З ким вступати в союз, біля кого стати, як до себе прихилити? Те, що познанський єпископ віддав мене під покровительство Єловицького, було Божим перстом — Божий перст вказав на панотчика і мене до Парижа переніс, із кожним іншим мені було би гірше. Губе не вистромив би носа з келії, боявся би, щоби щось дому не завадило: через те що москалів розсердить і вони вишлють ноту, що я сама російська шпигунка, що змартвихвстанців висміють за допомогу якійсь старій приблуді — сама не знаю. Дунський, може, й охочий, але він нічого не зробив би; авжеж, прості речі: він знайшов би мені дах над головою, якусь келію, харч і прання, і я жила б собі в якомусь паризькому монастирі, поміж іншими рясами, серед чужої мови — ні з ким слівцем перемовитись, тільки Діві Марії поспівати тихцем по-польськи в хорі; вони зачинили б за мною ворота раз і назавжди, може, якийсь знуджений журналіст прийшов би до будки — та й по всьому. Зрештою, Дунський уже тоді з послідовниками Тов’янського братався, а тому захотів би й мене до своєї роти затягти, а там я мусила б із Маестро у битві зійтися, бо пара пройдисвітів у одному згромадженні — це забагато. Семененка мої рани не зацікавили б — російські селяни дістають від пана по крижах, то і я діставала, але не про мене б йому йшлося, а про те, аби селянина визволити, бо він наш ближній — трелі-морелі. Кайсевич — і справді, можливо, найближчий до того, що здійснив панотчик, — ще більше, ніж зазвичай, собою впивався б. Тупцяючи єпископськими коридорами, він, можливо, виходив би собі пелерину, але нічого для мене — ні виправи до Риму, ні новин у газетах, ні друкованих портретів, ні проповідей для юрб… Тільки панотчик поєднував у собі добрість сердечну з лисячою хитрістю, тільки йому так гарно вдалося мої слова на французьку перекласти й говорити так, що баби по церквах непритомніли, а водночас то до княжни листа вислати, то до архієпископа, то до кардинала, то до матінки-настоятельки — за ниточки потягнути, франки на подорож зібрати, лестощами примастити, молитви сотворити на поміч і все владнати як слід.

Однак для того, аби взяти його до рук, я мусила дати йому щось від себе, найкраще — побороти Семененка. Усім їм, зрештою, дати те, чого прагнули. А прагнули

1 ... 31 32 33 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матінка Макрина"