Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Матінка Макрина 📚 - Українською

Читати книгу - "Матінка Макрина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Матінка Макрина" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 97
Перейти на сторінку:
дедалі рідше, поки, врешті-решт, хтось не написав Янському з Варшави, що поведінка Александри вельми негідна. Він подумав, що вона стала кокоткою, часом запитував у листах, чи бува хтось про неї чогось не чув, але ніхто її, зрештою, не міг знайти. Аж раптом приходить новина: Александра жива, оселилась у стайнях палацу Паца[47], у лахмітті, обдерта, як жебрачка, живе з виполювання городу, миття підлог і прання. Обидві сестри, будучи показними панями, дуже її соромляться та жадають якихось змін — найкраще, щоб її помістили в монастир. Одні кажуть, що Янський хотів забрати її до Парижа, але вона не захотіла, бо хвора та не пережила би подорожі, зрештою, вона й не думала покидати Польщу й дитину, яку, здається, так і не бачила… Він теж був ледь живий, до того ж збирався до Риму… Інші — що він мав важливіші справи, ніж дружина, і з великою охотою розлучився б, але цей шлюб не був незайманим, тож і розлучення було неможливе. А тому віддав її в монастир — за охочої допомоги її сестер. Потім він навіть начебто склав якийсь заповіт, — бо на його чолі вже давно було написано «цвинтар», і невдовзі помер у тому Римі від сухот, — немовби заповітом міг щось спокутувати. Немовби заповітом міг заплатити за те лахміття, за скніння в розколинах муру у стайнях палацу Паца. Після нього залишилося трохи боргів, чимало паперів і невтілених планів. А також жменя людей, які тепер мали мною опікуватися.

Отець Дунський[48] був улюбленцем основоположника, ба навіть був порятований ним — замолоду він займався політикою і, опинившись у в’язниці, начебто безневинно, був звідти визволений якраз за допомогою Янського, який писав листи та клопотався про його звільнення; але не тільки з російської в’язниці виходять людські примари: Дунський уже раніше мав зачатки небезпечної хвороби на кшталт сухот, що в камері йому поточили кістки та легені, він нидів світом похмурий, плювався кров’ю й постійно думав про смерть. Коли ж треба було щось зробити, виконати завдання, він був перший. Слухняний, можливо, не надто вправний, але беручкий. Янський навіть хотів призначити його очільником паризького дому, але хвороба не дозволила йому приїхати з Риму… При цьому він був простакуватої вдачі й легко дозволяв себе обкрутити, досить сказати, що згодом, коли мене вже в Парижі не було, він, урешті-решт, пристав до послідовників Тов’янського.

Своєю чергою, Янський на смертному ложі на наступника свого запропонував Кайсевича[49], але й Кайсевич очільником не став, бо решта братів, які ще раніше були знайомі й заприсяглися один одному у вірності, завжди вважали його гіршим через те, що він пізніше до них пристав. Жмудин[50], на позір статечний старий солдат із суворою міною, суворішою ще й тому, що шрам від козацької шаблі йшов у нього через череп аж до ока; його було сильно поранено і, впавши у високий сніг, решту повстання він провів у шпиталях. Коли він глипав тим оком, яке йому колись відомий французький лікар оперував, не взявши ані гроша, бо це велика честь — лікувати героя-поляка, то душа в п’яти тікала. Але достатньо було почути його голос, як відчувався пройдисвіт: голосочок у нього був тоненький, медовий, то люб’язний, то суворий — залежно від того, чи хотів він сподобатися, чи когось залякати. Він виховувався разом із самими дівчатками і, можливо, через це любив подобатися, кохався у власному голосі, промовляв найдовші проповіді й найдовше у сповідальні тримав, насолоджуючись кожним промовленим словом. Він сам мені розповідав, що з дитинства хотів бути священиком, а тому видряпувався на копицю сіна і звідти серйозним сестрам промовляв цілі проповіді. Я легко могла собі це уявити, бо в кожній його проповіді найулюбленішим словом було «я»; завжди «я» і «я», він міг говорити про себе багато і завжди з любов’ю, був готовий усе своє життя безперестанку всім розповідати — починаючи від дня свого народження в Ґєлґудишках, коли до двору почали сходитися перемерзлі й виснажені французькі солдати, що поверталися з-під Москви. Служниця спочатку не хотіла їх пускати, щоб вони не завадили пані під час пологів, але сама Кайсевичева наказала запросити їх і прийняти, бо якщо залишити двері зачиненими в ніч пологів, то Господь Бог не благословить дитину. А тому слуги подали їм страви, тепле місце біля печі й усе, що треба, після чого почали відзначати народження першого сина своїх господарів, а коли вже добряче розважилися, то вдосвіта з’ясувалося, що всі французи померли: такі були виснажені. Хтось, почувши цю історію, злостиво кинув, що те саме на проповіді — тільки-но Кайсевич вийде на амвон, як усі засинають мов убиті. Але він, анітрохи не збентежений, продовжував розповідати це та чимало інших речей — а з найбільшою охотою про свій вічний зубний біль. Знай зуби і зуби, тут його свербить, там ріже, там чухається так, що мало не розчахнеться… ах, якби він умів писати поеми, то написав би, мабуть, якусь «Зубіаду».

Учителем Кайсевича колись був Губе[51], поруч із Єловицьким найстарший із братів: під час повстання — підполковник, за посередництва Янського навернувся і склав обітниці, і так добре давав собі раду, що Янський забажав зробити його очільником римського дому. Але решта братів вважали, що «він не мав благословення», — послідовники Тов’янського сказали б, що «він не мав тону», що, зрештою, те саме, — й обрали Семененка[52]; слід сказати, що це був чоловік, можливо, і хоробрий у бою — я не знаю, бо не скакала поруч із ним і не заряджала йому фузію[53], але в щоденному житті боязкий, посередньої уяви, завжди у страху, що хтось скривдить орден.

Урешті-решт, Семененко був бунтівник і якобінець. Батько його, осиротілий, був у Пажеському Корпусі Єкатєріни, а потім російським офіцером, схизматиком; мати ще гірше —єретичкою-кальвіністкою. А те що гниле коріння має, завжди буде паскудним. Вигнаний з університету за якісь повстанчі відозви, він опинився у в’язниці — батько завдяки армійським зв’язкам звідти його витягнув, але молодий одразу ж від нього вислизнув, долучився до загону й сімнадцятилітнім шмаркачем подався до Пруссії, а звідти й до Франції, що його цілковито зіпсувало. Він прибився до масонів або й до карбонаріїв, писав розпусні революційні статті. То проти королів, то щоби селян з панщини визволити, одне слово: усталений порядок речей обернути в ніщо. Крові він випив море. Французька поліція переслідувала його завжди, а він щодуху розважався, втікав

1 ... 30 31 32 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матінка Макрина"