Читати книгу - "Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА"

Не доведи, Господи, щоб ще з кимось, але зі мною сталося одне лихо. Поліз я в своїх вже не молодих роках на горище. Яка холера мене заставила туди лізти, не згадаю, бо вже на це маю причину. Взяв драбину, свою однолітку, приставив до лазу, та й поліз. Піднявся на декілька щаблів так, що голова вже розглядала горище і почала згадувати за чим саме ліз, як під ногою раптом хрусь... 
Оце падаю і думаю: «Якщо впаду на цей цебер, то зламаю ребра, а якщо на ці клунки в кутку, то може й руку». Не вгадав, впав акурат посередині і так гримнувся потилицею об підлогу в сінях, що свідомість з ляку вискочила з голови і вельми довго не хотіла туди повертатися, як тільки її не кликали. Дружина з донькою перелякалися не на жарт, в таких то літах гепнутися з горища, і викликали швидку.  
У лікарні мене потурзали, поплескали по морді, потерли носа нашатирем... Ниц, нічого не вийшло, свідомість не повернулася, мабуть, вирішила, що на волі краще — ні про що думати не треба. Тоді лікарі разом всі сплюнули: тьху, вдарили себе по лобі і згадали, що їх вчили в інституті — вкололи ліки і поставили крапельницю. Через деякий час і повернулася свідомість. А що поробиш, жити ж десь треба? А хто ж її в чужу голову впустить? Повернулася, поприбирала все, що розсипалося при падінні, і порозставляла по полицях. Правда, декілька стікерів, де записувала, щоб потім згадати, так і не знайшла. Після бесіди зі мною лікар сказав, що це нічого страшного, це часткова втрата пам'яті, вона, мовляв, потім повернеться.  
В палату увійшли дружина з донькою. Доньку я впізнав відразу, а дружину, так як відрізало, не зміг впізнати. Вона до мене по-всякому — і так, і сяк, навіть цілуватися полізла: 
— Степанку, зайчику мій, невже не впізнаєш? Це ж я, твоя Галинка. 
— Ні! — кажу. — Ніяк не можу впізнати.  
Як тільки вона не старалася мені про себе нагадати: і кривлялася, і розповідала спільні історії, і співала, навіть дефілювала по палаті... Не згадав. Можливо, цей сольний концерт моєї дружини і ще продовжувався б, але медсестра запідозрила щось не ладне і сказала: 
— Так, жіночко, вийдіть, будь ласка, з палати і не займайте чужого вам чоловіка. 
Я зрадів, бо вельми не хотів її впізнавати. Я її знаю, тільки-но згадай, як відразу вхопить ложку і доїсть рештку тих мізків, що в мені ще зосталися. 
Пролежав я ще кілька днів у лікарні, відчуваю, вже боки болять. От, лихо, думаю: «Якщо ще трохи затримаюся в лікарні, і лікуватимуся далі, то геть захворію», — і став проситися на виписку.  
— Ну, що ж, — каже лікар, — може, воно так і краще? Ідіть собі додому, а там у домашніх умовах, дивись, і повернуться оті ваші рештки пам'яті.  
Вийшов я з лікарні та й думаю: «А чому це мені відразу й додому пертися? Я ж то дружини не впізнав. Виходить, що я тепер вільна людина? Ух ти! Ех, такий шанс. Це ж я можу зараз знову одружитися... Тьху ти! Знову дурне на ті самі граблі. Ні, краще познайомлюся з гарною жіночкою, та й позалицяюся трохи. Ну, там шури-мури всякі... Бо вже ж в таких роках біс у ребрі починає муляти. Тільки де ж її знайти гарну, в моїх вже літах? Гарні тільки молоді, а мені вже майже сорок, як не двадцять. Але спроба не хвороба, тож спробую». 
Для хоробрості і кращого пошуку, та й голову після ліків прополоскати, вирішив випити чарочку чи дві горілки. Де мій улюблений бар «КОРЧМА», пам’ятав як «Отче наш». Такого з моєї макітри і ложкою не вишкрібаєш. Відчиняю двері й оторопів. Відразу здалося, що мене, мабуть, по дорозі хтось знову огрів по голові, а я цього не пам’ятаю через часткову втрату пам'яті. Весь зал бару був набитий жінками. З чоловіків я розгледів тільки молоденького бармена, що, здавалося, ховався за бар-стійкою і подавав мені очима сигнал — «мужик краще втікай звідси». 
Ну, я не з лякливих, думаю, якщо вже натрапив на такий розарій, то виберу одну квіточку і собі. Але ж як вибрати, якщо та, що до вподоби, то сидить за столом з цигаркою і кухолем пива в руках, а я не палю і не люблю, якщо біля мене палять, а та, що не палить, то це тільки тому, що вона тільки що плюхнула в горло стограмівку горілки і закушує. Раптом я пересікся поглядом з однією смуглянкою, чи то може вона вже почорніла від горілки, і задивися на її ніс, вгадуючи, якого ж він насправді кольору. Синього чи бузкового, як зненацька з її рота прямо мені в голову: 
— Якого... (тут запікаю...) в дверях стоїш? Ходи до нас, а ми придумаємо, що з тобою робити. 
Добре, що встиг зачинити перед собою двері, а так тим крупнокаліберним матюком, голову й знесло б. Господи, що сталося, що змінилося? Раніше в цьому барі тільки ж чоловіки були. Ну, нехай там не голені, з підбитим оком, чи не охайно вдягнуті, ну нехай одна нога боса, друга в жіночому капці... Дехто й загорнутий в ковдру приходив... Але ж це чоловіки! Це було звичне для ока. Але, щоб так жінки пиячили!? Моя свідомість цього прийняти не хотіла.  
Ви знаєте, вискочив з того бару, і не можу до пом’яті дійти, а сонце ще, як на зло, так і смалить, і то прямо в голову. Думаю, поїду на пляж, може, в воді попустить. До пляжу трохи далекувато, поки дійду, то й звечоріє, став шукати таксі. О, стоїть «шашечками» рябіє ще й зеленим вогником підморгує. Підходжу, а водія немає.  
— Таксист! Хто таксист? — гукаю. 
— Тобі шо, дядьку, на... (тут знову запікаю, бо ще по губах дадуть) треба? — чую прокурений голос ззаду. Повертаюся і бачу гарну, м’яку молодицю-білявку з цигаркою в зубах перед собою. Воно то й може саме на те місце й треба було, але чоловік в мені злякався прийняти таку пропозицію, тому я задер носа і сказав: 
— На пляж!  
— Падай, — сплюнула вона недопалок на бруківку, сідаючи за кермо.  
Я, звісно, бачив жінок за кермом, але признаюсь, ніколи разом з ними не їздив. Не знаю, чи вмикала вона покажчики поворотів, але матюкалася вона направо і наліво вчасно.  
Поки доїхав до пляжу, зрозумів, чому вона така агресивна, бо всі чоловіки, що зустрічалися на її шляху, чи то водії, чи перехожі, були: алкаші, наркомани, козли і педерасти. Я, було, хотів сказати, що я ще нормальний мужик, без шкідливих звичок, але в мене забракло духу обізватися до неї. Так і вийшов з невизначеною особистістю і сексуальною орієнтацією з таксі.  
Вийшовши з таксі, я опинився на розпутті питань. Чи то я потрапив на початок нудиського пляжу, чи сюди привели покупати «зечок», чи я щось не так сказав отій тітоньці-таксистці і вона мене не туди привезла. З’явилося нестерпне бажання дременути звідси щодуху, але таксі, підморгуючи зеленим вогником, вже чкурнуло, хтиво підмахуючи задом.  
Жінки всі були... Вони чи то ще не одягнули на себе весь купальник, чи то не наважилися повністю його з себе зняти.  
З усіх загадок у жінках, здається, було це, чи не муляє їм той шнурок в дупі, і що означають ті татуювання, якими вони були з ніг до голови списані, як учнівський зошит. Мені стало не по собі, кинуло в гарячку і захотілося пити. Я припав до води і прямо з річки став хлебтати. Чую над собою милий жіночий голосок:  
— Мужчина, що ви робите? Вода ж брудна, так ви отруїтися можете.  
Піднімаю голову в надії... О, Господи! З ляку забіг в річку по саме горло. Переді мною стояла жінка... Ні молодиця... Ні дівка... Так і не вгадав хто, бо воно було задротоване, як те порося, що риє, якимось залізяччям за верхню губу. З носа звисало чимале металеве кільце, як в агресивного бугая, а брови та вуха були уштрикані, де тільки можна було, цвяхами, ще й на пупі щось теліпалося. Нижче боявся вже й очі опустити.  
— Була така думка, — кажу, — але передумав, тепер краще вже, мабуть, втоплюся, так скоріше буде.  
Вибрався я з того пляжу, іду додому пішки, бо побоявся ще раз викликати таксі, та й думаю: «Що я пропустив у своєму житті, якщо не помітив, що так світ змінився? Чи може я щось забув і не можу згадати? В мене ж того, як то... Ну, та... Як то її?.. Тьху, ти! А, згадав — часткова втрата пам'яті... І тут я згадав... згадав свою Галочку, свою найжіночнішу жіночку. Згадав і те, що вона завжди репетувала про якусь гендерну рівність, і те, що я утискаю її жіночі права, і побіг до неї. Ну то й що, що вона доїсть рештки моїх мізків, нехай собі їсть на здоров'я. Я й печінку для неї не пожалкую, бо вона в мене справжня, щира жіночка.  
А вас, шановні, прекрасні жіночки, хотів би запитати: «Хіба заради того ви досягли гендерної рівності, щоб перейняти в чоловіків їхні шкідливі звички і брутальність? Чи ви були такі, і весь цей час ховалися за жіночністю?»  
А може, в цьому винуваті і ми — чоловіки? Це ж ми останнім часом скинули на тендітні, жіночі плечі весь тягар побуту, відбріхуючись: «Я на роботі цілий день, як кінь пашу, а ти тут вдома сидиш!» Ось і не витримали ці тендітні плечі і скинули з себе хоч частку тягаря — жіночність, бо бути жінкою в рутині побуту дуже тяжко. Побут не скинеш і не полишиш, бо то є життя всієї сім'ї. 

Схиляюся перед тобою, жінко,  
Схиляюся у шані і стані каяття,  
Бо лише в тебе є та сильна жилка,  
Яка тримає це життя.