Читати книгу - "Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА"

       Посадив я в садочку горіха. Чи грецького, чи волоського їй Богу не знаю, бо я ні з ким з них на брудершафт не пив. Посадив, підлив та й згадав, свої роки, да не легкі... 

 Навчався я, в Клеванській санаторній школі-інтернат, що стояла на пагорбі край дороги і фасадом по філософські заглядала на цвинтар. Мовляв: «Кажуть, що всі дороги ведуть до Риму, а я ось, ще одну дорогу знаю». Ну, а в казенному закладі самі знаєте, мами з пампушками-галушками, поряд немає, а є тільки графік, режим і пайка. А ось та пайка з тими режимами та графіками, ніколи, зараза, не могла домовитися з юним організмом, метаболізм якого перевиконував соціалістичний план на п’ятирічку вперед. Тому їсти хотілося частенько, навіть у вісні. От ми й згадували наших пращурів кочівників-збирачів і рискали в пошуку де чим підживитися. Спочатку, як гусінь об’їдали свій — інтернатівський садок, а потім і до чужих мігрували. І ось одного разу заскочивши в чужий садок, ми палками назбивали горіхів і з чистим сумлінням допомагали господареві повизбирувати їх до своїх карманів. Раптом ми почули голос вихователя: «А ну, всі швидко до мене!» На його голос ніхто навіть голови не повернув. Бо, по-перше всі були зайняті серйозною  і «відповідальною» справою, а по-друге, серед нас був свій Санька-пародист, який підбирав голос Василя Тихоновича. Тож і цього разу як завжди не дивлячись йому в вічі послали його в тому напрямку і на те місце яке закінчується тією ж самою літерою, якою закінчуються й прикметники чоловічого роду в називному відмінку. Так ми українську мову вчили. Санька правда здивувався, яка це падлюка ще й його перекривляє, і підняв голову першим. Перед ним  стояв, правда по іншу сторону паркану, сам «Тихон». Перепрошую, Василь Тихонович, наш наставник-вихователь, з багряним лицем від гніву, а може й сорому, що його «заслуженого» та... якось не за субординацією. Все на що він спромігся то це якось не від себе, а в себе вигукнути: «Хлопці, шухер!». 

«Що-оо!?» — щось заревло голосом Василя Тихоновича і випростало нас всіх по стойці «струнко». А коли ми вже стояли на весь зріст, то я вам скажу Василя, в котрого батько звався Тихоном, було не тільки чути, але як то напрочуд й дуже добре видно. Дехто відразу почав викидати з карманів горіхи, щоб типу не було ніяких доказів. А потім бісова душа буде виспівувати: «Начальник, я не при справах, я мимо йшов, бачу крадуть, і заліз в чужий садок, “ісключительно”, щоб їх прогнати». Інших просто застопорило, вони навіть очима не кліпали. Я і може ще котрийсь зрозуміли, що горіхи на смак  сьогодні будуть пересолені.  

Тихонович на місці, кричати на нас не став, бо хтось, чи він чи ми соромилися накликати люду. Мабуть всі соромилися, він за те, що халатно віднісся до своїх прямих обов’язків і не зміг належно нас виховати, і ми, за те, що ніяк не могли нажертися в шкільній їдальні. Тому він просто по батьківські порекомендував нам пройти до шкільного парку і відшукати кожен для себе,  по дубцю. Ми всі запротестували: «Василь Тихонович, побійтеся святої трійці — Маркса, Енгельса, Леніна і їхнього духу святого —  Комунізму, (Бог у ті часи у відпустці якраз був), на дворі кінець двадцятого століття та й і ми вже восьмий рік як від дзвінка. Може замість дубців, просто по шиї, чи по морді? Га?» Але вихователь був не вблаганий. Діватися було нікуди і наші дороги повели нас не до Риму, а в парк.  

І як на диво серед нас знайшлися «вчені» фізики серед яких виникла дискусія, який саме дубець обрати, щоб не  було так боляче. Одні твердили, що тонкий гнучкий дубець б’є більш болючіше ніж товстий, бо швидше прорізає повітря маючи менший опір і врізається глибше в тіло обвиваючи його завдяки гнучкості. Інші твердили, що товстий дрючок має більшу вагу і на опір повітря не зважає, зате при враженні займає більшу площину тіла і відносно зачіпає більше нервових закінчень. Я уважно їх вислухав і вибрав середню за товщиною пересушену вітку. 

Перед класом ми стояли мужні і горді, як «Молода гвардія» перед гестапо, кожен зі своїм інструментом для екзекуції. Василь Тихонович глянув на мого засушеного дубця і як закоренілий скептик, взяв його до рук, обдивився, і різонув ним  повітря. І що ви думаєте, фізики були праві, бо той опір розломив мого дубця навпіл. Всі зареготали, а мене переставили останнім в черзі на процедури виховання.  

Кожен отримав своїм дубцем по парі і до пари, щоб щастило на далі, а моя пара сідниць випробувала кожного дубця. Обидва фізика були праві... Болить.  

Днів зо два я вчився стоячи, через що частіше всіх відповідав на поставленні вчителями запитання . Успішність звісно покращилася і я на кінець то усвідомив поговірку —  «отримати на горіхи».