Читати книгу - "Петрогліфи, Артур Сіренко"

                                  «...одбивай похоронні такти,
                                      барабане печалі!
                                      Стукай, серце, 
                                      про скорий кінець!
                                      Оплесків не буде
                                      засміяному барабанщику,
                                      велетенському барабанові
                                      всіх сердець.»
                                                                    (Ґео Шкурупій «Барабан печалі»)

Писати есей про есеї справа невдячна. Особливо, коли під сучасним есеєм розумієш есей ХХ – ХХІ століть – не менше. А писати есей про донецькі есеї справа невдячна в квадраті. А про сучасний і поготів. Одразу посипляться закиди в суб’єктивізмі. Так начебто в модернізмі було чи може бути щось об’єктивне. Об’єктивність померла разом з Флобером – вона ще жила у його романах, а потім поспішили заколотити її агонізуюче тіло летаргічної красуні в соснову труну декадентських новел і покласти на її свіжу могилу трояндовий вінок, коли ще пісок могильного пагорбу був пухким і сипким. Хто в цьому винен? Можливо, Едґар Аллан По, можливо Шарль Бодлер – вони предтечі цього весняного суб’єктивізму, що пахне неолітом і степовою травою. Есей завжди був суб’єктивним – така його природа і не треба мені заперечувати. Тим паче донецький есей. Як новий та оригінальний напрямок есеїстики донецький есей не те що народився – він виринув з металургійної публіцистики початку ХХ століття, коли урбанізм вже вважали чимось банальним. Еміль Верхарн на той час вже був прочитаний, хоч іще не забутий. Але вже мертвий – трамвай поставив крапку в його урбаністичних медитаціях – польотах над Містом. Шкода, що Еміль Верхарн не зміг побувати в Донецьку – тодішній Юзівці. Він зміг би тоді інакше пояснити невігласам що таке Місто. 

Отже донецький есей зробив свій перший крик новонародженого, коли божевільного ХХ століття минула чверть. Це були екстраординарні двадцяті – час джазу, постімпресіонізму (Вінсент ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Анрі Тулуз-Лотрек) та заперечення старої естетики. Начебто можливо створити нову естетику. Чим завжди вабив мене донецький есей, що так несподівано з’явився на сторінках різномовних літературних часописів (навіть англійських) у 1925 році, так це таким собі оптимістичним конструктивізмом. Так, ніби і не було довгих років декадансу в літературі, так начебто Чехов і не писав свою «Палату номер шість», і ніби Чехов зовсім не з тутешніх країв – не з донецьких і про нього можна забути. Донецьк (тоді ще Юзівка) багатьма літераторами того часу (від Михайля Семенка до Андрія Чужого) не сприймалось як місто літературне. Зрештою, так воно і було – тоді на літературу в Донецьку дивились як на щось вторинне і додаткове, як на приправу до спагеті життя, як на мастило до паротягу промисловості. Літературними містами в Степовій Елладі в той час вважали крім Харкова ще, звісно, Одесу, Таганрог, Полтаву, Січеслав і... І все. Київ вважали містом літописів, а не літератури. А літопис з точки зору тогочасних модерністів це, звісно, не література – це минуле. А тут (аж раптом) без попередження з’явився донецький есей і то зовсім не публіцистичний. І зовсім не «південної школи есеїстики». Та взагалі не південної шкли літератури! Це парадокс: елегії, сонети, рондо, канцони у тогочасній Юзівці (пардон, тоді уже Сталіно) були типово «південними», а от есеї... Цікаво, що тогочасні критики чекали від донецьких літераторів того часу переважно нарисів, репортажів та виробничих романів (що теж багатьма авторами писалося), але аж ніяк не есеїв. 

Перший збірник есеїв, що був написаний в Юзівці на початку 20-тих називався «Гроно» і вийшов він друком в Харкові в 1925 році під егідою людей, що через рік створили ВАПЛІТЕ. Причому, на першій сторінці зазначається: «Есеї та нариси», а нижче: «Харків Літературний ярмарок 1925», хоча часопису «Літературний ярмарок» тоді ще не існувало і видавництва такого так само і тим паче, але судячи по всьому ідея такого альманаху висіла в повітрі. У цьому збірнику опублікувалися кілька авторів, що потім були незаслужено забуті. Це зокрема Денис Нетреба (псевдонім Петра Іванова (1896 - 1937), Степан Гуляйвітер (псевдонім Христофора Гольштейна (1900 - 1937) та П’єр Морен (псевдонім Григорія Гарбузенка (1899 - 1937). Збірник складається з двох нерівнозначних частин: це есеї літературознавчого та філософського спрямування та нариси на тему індустріалізації. Останній нарис так і називається: «Індустріалізація».  Як на мене цей нарис – абсолютно бездарно написана писанина, що складається з газетним штампів і гасел того часу і не становить навіть історичної цінності. Підписаний він якимось Іваном Ковальським – хто це такий невідомо. Може це колективний псевдонім, або черговий псевдонім когось з есеїстів, що захотів лишитись incognito. Судячи по всьому цей нарис і два інших нариси – менш графоманські («Кроки прогресу» та «Поступ металургії») були написані і поміщені в цей збірник з єдиною метою – замилити очі цензурі. Автори ніби писали собі тест індульгенції чи то робили такою писаниною собі щеплення від розстрілу. Хоча це не допомогло в майбутньому – у страшних тридцятих. Автори, звісно, перебували в полоні комуністичних ілюзій – це відчувається, багато чого утопічного тут написано щиро. Більшовицький режим у ті роки ще не був таким людожерським, але чекісти вже стигли показати своє звіряче обличчя і можна було б ще тоді зрозуміти все, але люди люблять сподіватися на краще і вірити в прекрасне. Мовляв, всі ті жахіття червоного терору минуться, і настане нове, світле. Їм так хотілось вірити в «Загірну комуну», в УСРР та загальне братерство (з ким? З оцими?). Цікавлять, звісно, есеї, а не нариси про «розвиток промисловості» та «поступ пролетаріату». Такі есеї як «Нескінченні перспективи», «Дороги прозорих паротягів», «Думки після зими», «Місто і ранок», «Веселощі сумного П’єро» вражають свіжістю та динамічністю. Більшість тексту присвячена тогочасному панфутуризму, в який автори були просто закохані. Але ця любов не була взаємною. Панфутуристи сприйняли ці есеї як просто літературну критику в рамках тодішньої «літературної дискусії». Михайль Семенко назвав цей збірник «критиканством волохатих троглодитів», Ґео Шкурупій сказав, що «краще б вони писали крейдою на паркані вірші про труби заводів», Юліан Шпол висловився, що ці есеї «кумедні роздуми писарів про поезію, яку вони ніколи не розуміли». Чому панфутуристи так образились на авторів «Грона», чому так відреагували – неясно. Можливо, справді, ці автори виглядали блідо на фоні есеїв та памфлетів Миколи Хвильового, можливо просто в той час ніхто нікого розуміти не хотів – всі хотіли лише висловитись. Так чи інакше цей збірник був всіма забутий. Автори збірника «Гроно» більше не писали есеїв, а в 1934 році були заарештовані в тій же Юзівці (Сталіно) майже одночасно – 20 та 21 вересня. Можливо, слідчий вирішив заарештувати їх саме тримаючи в руках збірник «Гроно» і довідавшись справжні імена авторів. Потім всі троє були засуджені на 10 років таборів за «шпигунську діяльність» і «антирадянську літературну змову». Не виключно, що всі троє пішли по одному етапу. Так чи інакше, всі троє опинилися на Соловках у сумнозвісному СЛОНі, а в 1937 році вони були розстріляні за вироком «трійки». Ходили вперті чутки, що вони не були розстріляні, а були повантажені на списаний корабель разом з іншими в’язнями рокованими на страту і цей корабель був зумисно затоплений в білому морі – таку вигадали страту «лицарі плаща і кинджала», точніше «м’ясники маузера та шкірянки» для економії часу.