Читати книгу - "Петрогліфи, Артур Сіренко"

У тридцяті роки писати і публікувати есеї стало неможливо. Сам факт написання есею був вироком. Статті літературної критики перетворились або у форму доносів (негативний відгук мав наслідком арешт) або пустим славослів’ям бездарної і беззмістовної писанини. Але були автори, в тому числі і в майбутньому Донецьку (і вже не Юзівці) які писали есеї. Більше того, вони наважувались ці есеї зберігати. Зберігати рукописи в ті часи було небезпечно. Сам факт наявності рукопису в людини, що не була офіційним письменником був вироком. Люди, які щось писали, особливо вірші, написавши вчили це напам’ять, а потім рукопис знищували. Але, як це не дивно, саме в пост-Юзівці (постлітературному на той час місті) жив Марк Клаппен (1902 - ?), що лишив по собі цілу низку блискучих есеїв. Про його життя майже нічого невідомо. Кажуть, що він походив з українізованої німецької родини (колоністи херсонських степів), в молодості він працював помічником машиніста паротягів, а потім працював механіком у колійовій майстерні по ремонту все тих же паротягів – «залізних слонів води». Так, принаймні, він про них писав. Прекрасно усвідомлюючи, що єдиним вартісним явищем у цьому світі є література, він писав есеї саме про неї (про що ж іще? Невже про театр? Так життя – це форма театру, а воно жахливе...). Про сучасних авторів писати есеї було неможливо – щоб не було написано чи негативне, чи позитивне, але якщо воно було написане у формі есею, це автоматично ставало доносом і вироком. Лишалось писати або тільки про авторів минулого (і то далекого, бо лишались в совітах родичі померлих письменників і поетів) або про авторів далекого майбутнього. Але зазирати в майбутнє Марк Клаппен не вмів чи то не хотів. А було би страшенно цікаво, якби він написав есей, скажімо, про Йосипа Бродського чи Сергія Довлатова. Але це мрії за межею реальності. Есеї він писав про творчість Данте Аліг’єрі, Джованні Боккаччо та Франческо Пертрарки. Судячи по чисельним цитатам, якими всипаний кожен есей їх твори він читав на мові оригіналу, яку знав блискуче. Де він взяв твори цих авторів італійською і де він вивчав мову пісень моря і винограду – незрозуміло. Але явно з перекладами він був не знайомий. Також він був не знайомий з есеєм Осипа Мандельштама про Данте (що і не дивно), хоча читав критичні роботи Де Губернатіса «Петрарка та його ювілей», Кореліна «Потрарка як політик», Зайцева Б. К. «Данте та його поема» та книгу Ландау «Die Quellen des Decameron» німецькою мовою, яку він теж знав блискуче. Про це ми можемо сказати напевно виходячи з чисельних цитат і згадок цих авторів у тексті есеїв. І хоча відчувається, що Марк Клаппен слабко орієнтувався в історії Італії раннього ренесансу і проторенесансу та й в самій атмосфері тріченто та квадріченто, але його есеї вражають блискучою та оригінальною стилістикою, літературними прийомами, метафорами – всім тим, що робить есей перлиною прози. Найбільш віртуозно написані есеї «Той, хто зазирнув за межу», «Вітер у кроні лавра», «Сміх і сльози під час чуми», «Пісні про лагідне сонце», «Mare Nostrum». Що вражає в цих есеях, так це відчуття якоїсь безмежної меланхолії, що ховається за кожним рядком тексту. Якби Ґео Шкурупій міг би дожити і прочитати ці есеї він назвав би їх безперечно «Барабанами печалі» - настільки вони насичені безнадією. Інквізиція вічна, бо вічні тирани думки, урбанізм спотворює людину, машини великого міста знищують в людині людину і лишають тільки оболонку і видимість людини, антигуманний напрямок розвитку суспільства закономірний і ніякі гуманісти не можуть цьому завадити, всі ми – всі люди приречені блукати колами пекла, це суть земного існування, людина гріховна по своїй суті, кожен, хто творить текст, творить його під час вічної чуми, яка ніколи не закінчується. Краса ілюзорна, а цивілізація рухається від культу краси античності до культу потворності індустріального суспільства – ось тільки деякі думки які випливають з підтекстів цих есеїв. Такого «антиурбанізму» годі шукати у будь-якого автора. І одночасно з цим заперечуючи урбанізм автор не показує альтернативи. Його песимізм остаточний. Подібний песимізм ми можемо знайти хіба що у Діно Буцаті в «Татарській пустелі» і то... Під кожним есеєм автор вказував час написання і місце. Наприклад, «Юзівка, 1934». Писав саме «Юзівка», а не «Сталіно». Так написати в той час вже було смертним вироком. Але для нього це, певно, було принципово. Зрозуміло, що опубліковані ці есеї на той час бути не могли, автор писав «у стіл», для себе, без будь-якої надії на публікацію. І все таки ці есеї побували в стані, коли їх можна було читати відчуваючи запах типографської фарби. Під час Другої світової війни рукопис потрапив на Захід і був опублікований в Бостоні (З’єднані Стейти Америки) в 1958 році мізерним накладом в 300 примірників. Книжка вийшла під назвою «Крізь темряву з Данте. Есеї та проби.», далі зазначається: «Бостон. Видавництво Смолоскип. 1958». У книжці є невелика передмова (півсторінки) підписана «Н. К.», де зазначається, що автор був «знищений червоною Москвою». Для мене це не очевидно – доля Марка Клаппена лишається невідомою. Його дочка – Катерина Клаппен стверджувала, що Марк Юлійович Клаппен був заарештований 30 грудні 1940 року в Харкові, коли відвідував свого знайомого Роберта Маєрштейна на його квартирі разом з господарем. Так чи інакше, але по ньому пропав і слід. Яким чином рукопис потрапив на захід – невідомо. Загадковий Н. К. про це нічого не пише. Злі язики мололи, що цей Н. К. і був сам Марк Клаппен, що з таборів ГУЛАГу потрапив у Червону армію, звідти внаслідок оточення в німецьку окупацію, потім з біженцями на Захід, бо мовляв тільки йому і було відомо, де зберігаються рукописи в Юзівці. Але я цьому не вірю. Рукописи на Захід міг вивезти будь-хто, кому вони потрапили до рук. Цікаво, що видання збірника фінансував Патрік О’Доннелл – римо-католицький священик та єпископ Бостона ірландського походження (написав це і подумав – було б дивно, якби людина з іменем  Патрік О’Доннелл була не ірландського, а якогось іншого походження, наприклад, українського. Хоча Катерина Маркевич була ірландкою – всіляке буває...) Зберігся навіть лист якогось Джованні Петруччо да Патріка О’Доннелла. Дозволю собі привести його повністю – текст невеликий, переклад з англійської: «Ваша Ексцеленціє! Звертаюсь до Вас з проханням – профінансувати видання книги, бодай мізерним накладом. Рукопис цікавий з різних точок зору. Книга присвячена дослідженню творчості італійських поетів і письменників часів Авіньйонського Полону. Автор книги був вбитий комуністами і безперечно був глибоко віруючою людиною і католиком. Я переклав ці статті італійською, на видання бракує коштів, крім того у мене нині є інші видатки на справу нашої Святої Церкви. Tempus dicam in quo est realis aurum et in quo est unde falsa. З повагою, щиро Ваш Джованні.» Зазначу, що книга вийшла двомовна – українською та італійською. Переклад, до речі, не витримує ніякої критики. Зокрема, слово «безнадія» було перекладено як «impotenza», що зовсім не коректно... Книга була не помічена ні в діяспорі, ні тим паче в Україні. Про Донецьк я вже мовчу. Добре хоч не канула в Лету, як багато інших книг і творів, вже навіть опублікованих...