Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Перешкоджати? Припливу інформації? Саме життя — це інформація!

Сестра 7-ма самовдоволено пустила газ.

— Я моніторила Фестиваль. Ніхто з тубільних не просив інформації! Артефакти? Так! Їжу? Так! Машини включно з реплікаторами? Так! А от філософію? Мистецтво? Математику? Онтологію?.. Можливо, це найперша цивілізація зомбі в нашій історії.

Сестра 7-ма була в захваті від теми зомбі. Згідно зі старожитньою гіпотезою родом із досингулярної працивілізації, зомбі — це несамосвідомі суб’єкти, що діють, немов свідомі: сміються, плачуть, говорять, їдять та назагал поводяться, ніби реальні особи, і якщо їх запитати, то вони переконуватимуть, що все прекрасно усвідомлюють. Проте якщо зазирнути під шкаралупу їхньої поведінки: А-у-у, є хто вдома? А там нікого. А немає в них ніякої перейнятої моделі всесвіту, де вони живуть.

Філософи припускали раніше, що таких зомбі не існує, мовляв, усі, хто стверджує, що є особистістю, обов’язково нею є. Сестру 7-му це не переконало. Людські істоти — ці зморшкуваті ендотермічні гуманоїди зі сміхотворними різцями та анархічним суспільним устроєм — здавалися їй украй нереалістичними. Тож вона перебувала в постійному пошуку доказів, що ці людські істоти — не геть люди.

Та, що спостерігає вважала, що її посестра-з-приплоду знову жує щасливе коріння, проте, з іншого боку, вона не практикувала критику, вона лиш спостерігала.

— Гадаю, перш ніж переходити до інших задач, нам справді потрібно вирішити це питання із зомбі.

— І що ж ти пропонуєш зробити? — здивувалася Та, що спостерігає. — Ми знову наражаємося на проблему суб’єктивності. Послухай, єдина надійна аналітична модель — це інтенційна установка. Якщо щось стверджує, що воно свідоме, прийми ці слова на віру і стався до нього, як ніби воно і справді має усвідомлені наміри.

— Так, але мені нескладно запрограмувати якого-небудь суриката, щоб він висвистував «мислю, отже існую»! Ні, посестро, нам потрібен тунель ближче до поверхні й відшукати корені їхньої розумності. Потрібне випробування. У якому зашпортається зомбі, але не загрузне áктор.

— І ти вже його придумала?

Сестра 7-ма поворушила лапками в повітрі і поплямкала велетенськими жовтими іклами.

— Так, гадаю, я зможу його розробити. Суттєвою властивістю свідомих істот є те, що вони спроможні приймати інтенційні установки: тобто моделюють наміри інших істот з метою прогнозу їхньої поведінки. Застосовуючи цю модель до інших, вони набувають змоги реагувати на їхні наміри ще до того, як вони стають очевидні. Застосовуючи їх до себе — самоусвідомлюють себе, оскільки спроможні тепер не тільки розуміти власні мотиви, а й видозмінювати їх.

Поки що мені не вдалося знайти докази того, що вони самостійно регулюють власні мотиви. Не бачу нічого, крім зашитих у підкірку рефлексів. Я хочу їх випробувати. Поставити їх у ситуацію, коли їхнє власне бачення себе заперечуватиме їхня ж поведінка. Якщо їм удасться адаптувати власне бачення себе під нові обставини, стане зрозуміло, що йдеться про споріднений нам розумний вид, а це своєю чергою вплине на нашу рецензію.

— Звучить збитково і складно, посестро. Я подумаю, перш ніж подавати це на розгляд Матері.

Сьома забулькала, сміючись, і впала долілиць.

— О, посестро! І що ж, на твою гадку, в мене на думці?

— Не знаю. Але якщо те саме, що й завжди… — Та, що спостерігає зупинилася, побачивши тріумфальний блиск в очах посестри.

— Я просто пропоную взяти кілька осіб і відкритикувати їх ретельніше, ніж звичайно, — промовила Сестра 7-ма. — А по тому всі, хто виживе, знатимуть, що їх піддали критичному огляду. Така в мене методологія…

Майже дві години пішло у фреґатенкапітана Крупкіна, щоб вернутися до Василія Мюллера. Зі свого боку він це зробив ненавмисне. Майже одразу після старту головного двигуна та активізації його поля, коли зореліт на малому ходу почав віддалятися від орбітального ліфта Кламовки, раптом пілікнув його пейджер:

«Усім офіцерам негайно прибути в дорадчу кімнату».

— А-а… щоб ти скис… — пробурмотів він, а проминаючи Павела Ґрубора, додав: — Мене дід викликає. Знайди, будь ласка, техніка із верфі та спитай, скільки йому потрібно часу на монтаж основних компенсаторів. Його відповідь скинеш мені на пейджер.

Не чекаючи на відповідь, Крупкін побіг далі.

Михаїлу Крупкіну його робота була до вподоби. Він не сподівався та й особливо не хотів жодних підвищень; останні чотирнадцять років займався бортовими системами і сподівався працювати з ними до самого кінця, а перед пенсією, тривалою і щасливою, перевестися на якісь комерційні сполучення. Але такі-от повідомлення одразу вибивали його зі звичної колії. Адже означали, що бос ставитиме йому питання про робочий стан систем, а ті дивні коробочки-перехідники, встановлені в ходовій системі, може, й додавали «Владарю Ванеку» в мобільності, але поручитися за них на всі сто він аж ніяк не міг.

Він нічого не знав про їхній вміст, але упевнено здогадувався, на якого роду модернізацію рушіїв Адміралтейство витратило кілька мільйонів крон. Хай там як, а прямої відповіді на питання про програми для додаткових систем управління він так і не добився. Скриньки підключили до двигунів, які також були під’єднані до нового, широкосмугового каналу з тактичною мережею: щось тут геть нечисто.

Піднімаючись експрес-ліфтом у дорадчу кімнату на офіцерській палубі, Крупкін думав про це і не тільки. Розчинені двері в кабінет D вже чекали на нього. Тут уже зібралася більшість старшого офіцерського складу. Нач­штабу Ілля Муромець, лейтенант Гельсінґус з управління вогнем, офіцери забезпечення бойових операцій, Вульпіс із релятивістського… мабуть, як не рахувати капітана, то він прибув останній, адже його пост найдальше за всі.

— Іллє, в чім річ?

Ілля зиркнув у відповідь: