Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

На протилежному боці містка підвівся якийсь бородань:

— Дозвольте доповісти, пане капітане.

— Дозволяю, — махнув Мирський.

— Я завершив завантажувати елементи лоції, надані диспетчерською службою системи. Перфокартисти саме зараз вводять їхні дані в автопілот. Будемо готові за десять хвилин.

— Зрозуміло, лейтенанте. Зв’язок! Перекажіть вітання адміралу й комодору, передайте, ми готові до старту за десять хвилин. Лейтенанте Гельсінґусе, далі згідно з процедурою та планом вильоту від диспетчерської служби. Штурвал ваш.

— Слухаюсь! Беру управління штурвалом на себе! Старт за десять хвилин.

Гельсінґус схилився над переговорною трубкою; матроси біля нього спокійно та виважено закрутили мідяні ручки й потягли за важелі, відправляючи сигнали по всіх сталевих нервах корабля, завдяки яким він більше скидався на живий організм. (І хоча в машинному відсіку обійтися без наноелектроніки було неможливо, Адміралтейство Нової Республіки загалом вважало, що ніякому новомодному мотлоху немає місця на містку корабля, яким керує команда героїчних воїнів Імперії.)

— Що ж, фреґатенкапітане, — Мирський звернувся до Крупкіна, — як воно нарешті кудись стартувати?

— Був би радий, якби ми лишалися в звичайному просторі, — стенув плечима начтехслужби, — а то різні чутки ходять.

— Точно сказано, — на якусь мить усміхнувся капітан. — І саме тому одразу після старту ми всі займемо свої бойові пости і залишатимемося на них до кінця першого стрибка. Усе передбачити неможливо, а наш комодор хоче пересвідчитися, що попереду нас не чекають ворожі шпигуни або пускові установки.

— Мудра завбачливість, капітане. Дозвольте повернуться на свій пост?

— Дозволяю. З Богом, фреґатенкапітане.

Крупкін віддав честь і рушив назад до себе в машинний відсік настільки швидко, наскільки йому це дозволяли його куці ноги. Роботи буде, думав дорогою він, удосталь, навіть якщо за допомогою такого цілком компетентного інженера-консультанта з верфі, як Мартін, не закоротить пульт управління рушіями.

Колонія Критиків нуртувала й тунелювалася у своєму алмазному гнізді, інкубуючи нищівну рецензію. Це був юний і завзятий вид, що сходив родоводом до одного з плодів Постсингулярності, чий квіт буяв по Діаспорі три тисячі років тому. І в їхніх лускатих холоднокровних тілах зберігалися лиш дорогоцінні рештки людського генома. Попри земне походження тільки їхні мізки все ще мали тісний зв’язок із кладою сапієнсів, адже не всі вигнанці із Землі були людьми.

Паразитуючи на Фестивалі, Критики не мали прямого доступу до його групування супутників-ретрансляторів або велетенської мережі відео- та аудіосенсорів, розгорнутої на поверхні планети. (Більшість органів чуття Фестивалю було розташовано на крильцях крихітних роботичних комах, що заполонили біосферу в неймовірній кількості, по мільйону штук на кожен скинутий з орбіти телефон.) Натомість Критикам доводилося працювати з власними пристроями: незграбною мережею камер-шпигунів на низькій орбіті, крилатими дронами спостереження та ненадійними «жучками», розсадженими по віконних карнизах і ковпаках коминів найважливіших споруд.

Із характерною для себе сумішшю спантеличення та похмурого цинізму Критики спостерігали за тим, як солдати Першого і Четвертого полків постріляли своїх офіцерів та масово дезертирували під чорні стяги Традиційного екстропійного революційного фронту Бурі Рубенштейна, що нарешті вийшов із підпілля. (Чимало хто при цьому спалив свою форму та повикидав рушниці; інші начепили нові символи та взяли в руки дивну сріблясту зброю, яку продукувала одна з реплікаційних ферм.) Критики дивилися, як селяни жадібно просили собі у Фестивалю свиней, кіз, а в одному випадку — навіть гуску, що несла золоті яйця; їхні дружини тихо замовляли ліки, металеві ножі й тканини. У замку лунали постріли, коли челядь забивала тварин із герцогського звіринця собі на харч. Якийсь економічний шкідник засипав вулиці Нового Петрограда градом червонців, але на них уже ніхто не зважав: на цьому етапі ява Фестивалю вже не тільки спричинила економічний колапс, а й довершила його.

— Які ж вони жалюгідні, — прокоментувала Та, що спостерігає, 1-ша; вона клацнула іклами над соматичним стендом, що саме відображав сцену, коли жменька все ще лояльних гренадерів волочили нажаханого шевця до воріт замку, а за ними бігла вся його сім’я й голосила про пощаду. — Некеровані інстинкти. Не здатні приймати реальність. Відсутність погляду на перспективу.

— Жувати коріння, рити глибоко, — понуро проплямкав Вартовий, 5-й, продемонструвавши свій звичний рівень проникливості (воїни, що порядкують тунелями, ніколи не вирізнялися особливим розумом). — Смак крові й землі.

— Воїнам усе на смак як земля, — рохнула Та, що спостерігає. — Жуй бульбу, брате, поки сестри обговорять щось за межами твого розуміння.

Вона відкотилася трохи вбік і наткнулася на Сестру Меткий Розум, 7-му, яка замислено пощипувала себе за бік.

— О, посестро-з-приплоду, непевності потік?

— Вони на порозі експоненційних змін, — Сестра 7-ма відзначалася такими гномічними судженнями, можливо, наївно сподіваючись, що вони їй заслужать репутацію провидиці (і завоюють підтримку, коли вона оголосить про свої амбіції стати королевою). — Нехай вони не організовані, нехай вони марудні землерийки, що хапаються за галузки, та в їхній боротьбі є щось величне; рівень щирості, якого рідко сягають примітиви.

— Вони й справді примітивні: їхній внутрішній дискурс скалічений цілковитою відсутністю інтертексту. Мене жолобить від шоку, що Фестиваль марнує на них свою увагу.

— Навряд. Вони — антитеза Фестивалю. Хіба не відчуваєш це своїми вусиками? — Сестра 7-ма червоно кліпнула на Ту, що спостерігає і забрала собі дерево управління соматичним стендом. — Поглянь. Ось де трутнегніздо.

Картинка з’їхала за викраденим шевцем у замкнутий простір серед мурів замку.

— Як і завжди, розсіяння фенотипу веде до розширення спеціалізації зі звичним нашаруванням свободи волі в людській цивілізації. Але цю збудовано, щоб перешкоджати напливу інформації, хіба