Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                    «Я в пустелі поставлю жертовник
                      На широкому тім’ї гори…»
                                                               (Максиміліан Волошин)

 Про Космач вперше я почув давненько (то був десь рік 1990) і то від старого знайомого – дивака і тонкого знавця пісень. Він знаючи, що я цікавлюсь різними етнографічними старожитностями подарував мені давній вишитий рушник з Космача. До того я лише чув фразу про «писанки файні як у Космачі» і ще зустрічав цю назву в збірнику казок. Так от, той знайомий, подарувавши цей рушник, розповів про нього таку історію. Вишитий він був не просто в Космачі – він був вишитий космацькою відьмою. І буцімто то та відьма володіла такою таємною силою, що боялись цю стару босорканю навіть найближчі родичі. І помирала вона довго і тяжко – бо відьмі слід перед смертю передати комусь свою силу, інакше чекають на неї в останні години земного буття страшні муки. Ніхто з родичів не посмів зайти до її хати, знаючи, що настав час агонії. Після її смерті родаки за її майном не банували, а деяких речей просто боялися, тому такі-сякі старожитності з тої хати дісталися моєму знайомому легко, хоча і через треті руки.

Отримавши і взявши до рук цей дивний рушник я був вражений – від нього повіяло якоюсь таємною і незбагненною силою. Темною і глибинною. Ще мене вразили відтінки – в українських вишивках, тим паче карпатських, рідко зустрічаються відтінки фіолетового, та й сама тональність візерунку і гра кольорів була якась дивна… Розглядаючи орнамент я подумав, що багато українських вишивок нагадують своєю суттю тібетські мандали – візерунок чи один з його елементів є схемою світу сього. І кожен абстрактний знак візерунку це певний символ стихій, живих істот, людей, подій. Сукупність знаків – цей забутий алфавіт символів - створює певний міф світобудови, пояснює якісь неписані закони світу сього… Можемо тільки здогадуватись – але оці знаки, певно, позначають людей, ці рослини, ці сонце, ці темряву, ці вічність, ці першопочаток, першооснову світу… Але як розшифрувати цю цілісну картину буття, цей універсальний закон записаний таємною мовою знаків, сенс яких давно забутий…

І багато років потому я думав – чому саме це селище стало центром сплетіння різних містичних сил – білих і чорних, що вирують і над вершинами Карпат, і над нашою загадковою країною взагалі…

Я вирішив відвідати Космач – але зрозумів, що для розгадки його таємниць  потрібно прийти в Космач своїми ногами, попередньо пройшовши пішки всі оточуючі це селище хребти і зайшовши на всі найвищі вершини гір, що стримлять навколо цього давнього села підпираючи небо. Коли літо добігало до свого завершення, коли день почав меншати, а серпень втомився бути, коли трава втомилася рости, «коли внизу, коли вгорі…» як писали давні шумери, я доїхав автобусом до місцини серед гір де закінчувалось село Микилучин і починалось село Татарів – химерні села, що пам’ятали, як сунула через цю річкову долину через камяне море Карпат навала Батия, щоб ринути спустошливою хвилею і бичем господнім на рівнини Паннонії. У цьому місці хребет гори Ліснів довгим язиком лиже кам'яне лоно ріки Прут.

Я подерся навпростець – через сумний ліс (selva obscura як сказали би латиняни) – навіть не шукаючи стежки, піднімаючись все вище і вище крутосхилом, що заріс ялиною та ялицею – де вже встигла похазяйнувати сокира, там доводилось дертися крізь хащі ожини та малини. Вона якраз достигла, так що подорож почалась солодко (як і кожне життя – починається солодко з гірчиною лісових ягід). Раптом подумалось, що лісові ягоди створені для підсолодження терпкого життя самітників. Саме тому ці кругленькі лісові смаколики іноді набивають оскомину своєю солодкавою принадою до життя.

Несподівано ялиновий ліс змінився на сосновий – це в Карпатах дивина – сосни росли тут дуже давно, ще коли льодовик не шматував ці пагорби і не волочив з собою ґреґоти. Сосна в цих краях релікт. Я знаю тільки три місця в Карпатах, де ще росте цей свідок надто далеких часів не поодиноко, а утворюючи світлий сонячний ліс, де навіть повітря стає більш прозорим, а птахи припиняють ховатися в блакиті. Місцевість ставала все більш химерною – я видерся на хребет – його гребінь був усипаний величезними кам’яними брилами, що поросли мохом та лишайником, між ними росли покручені сосни. Окремі брили були обвітрені та суворі – навіть лишайник на них рости не хотів та й не міг. Раптом серед брил я побачив типовий дольмен – на кілька нижніх брил була нагромаджена верхня, утворюючи структуру, що нагадувала стіл. Причому, на верхній багатотонній брилі було видно сліди обробки, хоча сильно стерті часом – вона нагадувала голову змії – очі і рот явно видовбані були штучно. На витвір туристів це явно було не схоже – туристи не мають звички нагромаджувати брили вагою десятки тон. Я ще подумав – як добре, що тут не ходять туристи – ні стежок, ні слідів людських. Інакше на цих брилах вже були б написи «Тут був Вася». Сучасні люди здичавіли і не вміють шанувати навколишнє… Розглядаючи скелі і камені навколо дольмену я помітив брилу на якій було висічене грубе рельєфне зображення сильно стерте часом – обличчя, що нагадувало людське, а над ним – голова змії. Потім трапились мені петрогліфи – малюнки на скелях: знаки, що нагадували зображення змії чи то вужа – тварини священної для багатьох народів, фігурки людей, що підняли руки догори, якісь незрозумілі стилізовані геометричні фігури – Т-подібні та Х-подібні. Я подумав, що саме тут, на цьому хребті, що нагадував хвіст змії було колись святилище – напевно святилище культу змія. Сюди мандрували через ліси і гори прочани, поклонялись Великому Змію – праотцю давніх гірських племен, втіленню мудрості, сину Матінки Землі. Тут приносили жертви бородаті жерці, співали свої протяжні і сумні пісні жриці, танцювали свої священні танці адепти навколо каменів і вогнів під звуки бубнів з волової шкіри… Тут танцювали люди і тіні у світлі Місяця і примарного сонця. Тут час мав би зупинитись – година вужа настала назавжди.