Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Це було непорядно. Пробач мені, Тарасе. Ти створив велику річ. 

Едем потиснув басистові руку і встав. 

— Гадаю, вам є про що розпитати Тараса. 

Він зняв із себе мікрофон і під акомпанемент розгубленого мовчання сховався за лаштунками. 

Сон — от про що думала продавчиня славетної київської перепічки, сидячи на табуреті й масажуючи ноги, що гули від утоми. Коли тобі за п’ятдесят, кожна робоча зміна за прилавком стає подвигом. 

Думки про сон починалися в неї після третьої години дня, коли йшов на спад потік покупців. Вона гадала, що сьогодні принесе їй Морфей. 

Чи буде це мандрівка на райський пляж із дрібним піском і прозорою водою, а може, це виявиться спогад про юність із людьми, яких уже давно немає поряд, або ж присниться син, який будує кар’єру за океаном і не дзвонив їй уже місяць. Іноді продавчиня завмирала на мить біля лотка з перепічкою в солодкому передчуванні сну, і покупці могли подумати, що вона просто втомилася й дозволила собі секунду спокою. Вони й не підозрювали про цілий світ, яким володіє ця жінка в фартуху. Світ, у якому немає місця некликаним гостям. Світ, якого ніхто не в змозі у неї відняти. 

Продавчиня змінила капці на туфлі, склала акуратно фартуха, змахнула крихту з витертого столу й уже дотяглася до вимикача, як у віконце постукали. 

На вітрині стояла табличка «Зачинено», але стук не стихав. Таке міг собі дозволити тільки хтось знайомий. Тому продавчиня відчинила віконце. 

— Одну перепічку, будь ласка. У вас же лишилися, — чоловік у каптурі майже благав. На пару секунд він потрапив під смугу ліхтаря, і видався їй справді знайомим. Певно, постійний клієнт, подумала жінка. 

— Я не грітиму її, — відмовити прохачеві вона не могла, але й чекати біля мікрохвильовки — також. 

Чоловік кивнув і поліз по гаманець. 

— Не треба грошей, — продавчиня пригостила його сосискою в тісті, а заодно й настановою: — Не їжте такого на ніч. 

Зачинила віконце, повернула табличку на місце. Далі буде шлях у напівпорожньому метро, довге очікування автобуса, який під’їде вже без вільних місць, куряча тушонка на вечерю. І тільки вночі, після обліпихового чаю й теплого душу, вкрившись до підборіддя теплою ковдрою й уже поринувши в дрімоту, продавчиня згадає це обличчя й зрозуміє, кого сьогодні пригостила, — і сон, якого вона так чекала, втече від неї. 

А Едем тримав у руках серветку із заповітною перепічкою й відчував, як оживають спогади. 

Каптур мав урятувати його від зайвої уваги, але не врятував. 

— Я знала одного хлопця, для якого ця сосиска в тісті була талісманом, — почув він голос ліворуч. — Коли цей хлопець дізнався, що вступив до університету на юридичний, то зміг відсвяткувати це хіба що перепічкою — на інше не вистачало грошей. 

Поруч стояла Інара, і в жовтому світлі ліхтарів, вітрин і автомобільних фар здавалася героїнею кіберпанку. 

— І напевно потім довго приходив сюди у важливі моменти свого життя, — Едем анітрохи не здивувався її раптовій появі — це цілком улягало в загальну картину дня. 

— Ви уявляєте, скільки людей намагаються до вас зараз додзвонитися? 

Едем відломив їй половинку перепічки. 

— Холодна, — попередив він. — І серветка в мене теж одна на двох. 

— Це було сміливо — показати людям, що Міцний геть не той, яким звик здаватися. Що він теж жива людина. 

— Не знав, що ви дивитеся телевізор. 

— Ви нічого про мене не знаєте. 

Вони рушили вгору вулицею, повз вітрини кафе, масивні двері, театральні афіші, будівлю музею, що провела їх мелодією годинника, повз телефонний автомат, про який із появою месенджерів забули навіть драгдилери і шпигуни, повз сад каменів, серед експонатів якого можна було виявити плавець акули й морду шимпанзе, повз стовп, що з роками перетворився на підпірку для дерева, і зупинилися тільки навпроти оперного театру з підсвіченим жовтим і блакитним фасадом. 

— Архітектор не дожив лише кілька місяців до відкриття, — Інара накреслила в повітрі пальцем силует ліри, яку тримали в лапах грифони. 

— Але помираючи, він знав, що точно після себе щось залишить. Це вже багато чого варте. 

Зелений вогник світлофора випустив пішоходів на проїжджу частину вулиці. 

— Мало хто про це знає, але до Києва я переїхав через U2, — Едем не відразу збагнув, що згадує чужу історію. 

Вони повернули праворуч. Над входом в оперний Тарас Шевченко зосереджено дивився на місто з-під густих брів, а під ним якась закохана парочка знімала відео для тікток. 

— Якось студентом я їхав путівцем в автобусі, в якого геть не було амортизації. У плеєрі грав U2. І я подумав: а раптом гурт приїде в Україну з одним-єдиним концертом? Я уявив, як ближче до фіналу вони витягають на сцену шанувальника з фан-зони, який отримав шанс заспівати пару рядків разом із Боно, — і зрозумів, що цим фанатом буду точно не я. Бо я не зважуся приїхати до Києва, не зможу назбирати на квиток, не встигну пройти в концертну залу першим і не проб’юся до сцени. В автобусі, де з усіма талантами еквілібристики все одно з десяток разів прикладешся лобом до поручня, легко уявити себе невдахою. От тоді я й вирішив, що мушу перебратися до Києва. 

— Щоб одного дня вийти на сцену з U2? 

— Радше щоб не перейматися запитанням: а що буде завтра, коли U2 приїде з концертом? де тоді буду я? 

Вони минули розкреслену на цеглини стіну, з якої марно старалися стерти сліди графіті, пройшли під кубом метро із зеленою літерою М і знову зупинилися — біля Золотих воріт. 

— І що буде завтра? — спитала Інара. 

— Після того як я завдав нищівного удару своїй репутації? До того ж зробив це напередодні концерту? 

Та чи багато важить скандал дня, якщо ти стоїш навпроти пам’ятника з тисячолітньою історією? Едем раптом уявив сокольничого в дерев’яній надбудові — він чекає на птаха, який скоро повернеться й розповість господареві про нові дива. Едем повеселішав. 

— Я не знаю, що буде завтра, але й сьогодні ще не скінчилося. Значить, ще можна дещо встигнути. Вам колись доводилося