Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Ви з глузду з’їхали? — спитала Інара і, угледівши блиск у його очах, зрозуміла, що таки з’їхав. — А у вас є лінійка? 

Лінійки не було, та на одній із машин стирчала антена, що допомогла їм відчинити сірий мікроавтобус, власник якого зекономив на сигналізації, і невдовзі вони мчали по Броварському проспекту. 

Інара опустила вікна, з’єднала стереосистему з телефоном, і тепер із динаміків рвалося «Vertigo». Світлофори підсвічували їхній шлях зеленим. 

— Куди ми їдемо? — кричала Інара. 

— По третього пасажира! — кричав Едем. 

«The night is full of holes», — кричав Боно. 

Він устиг заспівати про нелінійний час, про вулицю Сан Дівайн, якої насправді не існує, про вищий закон під назвою Любов, про єдиний багаж, який ти можеш забрати, — поки мікроавтобус урешті зупинився. 

Двоповерхова будівля дитячого будинку під каштанами з фасадом із блакитного скла ще не спала. 

Інара вимкнула музику. 

— Сьогодні я познайомився з хлопчиком, який вважає, що його день народження скінчився надто швидко. Та він помиляється. Я скоро повернуся, — запевнив Едем і побачив в очах Інари той блиск, який полонив його багато років тому. 

— Залишатися тут? Ще чого! Автівку на вечір ми вже вкрали, настав час украсти й дитину! 

— Якщо вас побачать, можуть упізнати. 

— Ха! А вас знає вся країна. І потім, як ви знайдете його спальню? 

Едем заглушив двигун, але ключів не виймав. Інара вискочила першою й уже оцінювала висоту паркана. 

— Ви ж знаєте друге правило джентльменів? — спитала вона. — Дама перелазить через паркан першою. 

— А яке перше? 

— Підставляючи руки дамі, джентльмен дивиться в підлогу, а не під спідницю. 

Сад тонув у мороці. Спали ліхтарі на під’їзній доріжці. Дитячий будинок ще не вкрився ковдрою тиші, але й гостей не чекав. 

Інара перекинула через огорожу туфлі, а потім перебралася сама. Едем стрибнув поруч із нею. Наче сержант загону, що вирушив на ворожі позиції по язика, Інара кивком наказала йти за нею і щезла поміж дерев. Тільки шурхіт опалого листя й висохлої трави підказував, що вона рухалася до бокової частини будинку. 

Едем наздогнав її біля бочки для поливу. Сховавшись у тіні, вона оглядала задній вхід. П’ятачок біля дверей був залитий світлом. 

— Якщо нас побачить у вікно якийсь мрійник, то подумає, що ми грабіжники. Але доведеться ризикнути. Ви готові? 

Едем кивнув, чого, втім, ніхто не побачив. 

Одне за одним вони перебігли до дверей. Прислухалися. Ні тупоту, ні крику. Інара знову роззулася і зняла з підбора проколотий листок. 

Едем потягнув двері. Вони піддалися. 

— У кінці коридору сходи. Підіймаємося на другий поверх. Третя кімната ліворуч, — проінструктувала сержант Інара. 

Едем зазирнув у отвір. Нікого. Двері в кінці коридору прочинені. 

Він узяв Інару за руку, і вони навшпиньках зайшли в будинок. 

Сім кроків до дверей. 

Прислухаються. Тихо. 

Зазирають у щілину. Чисто. 

Відчиняють. Двері скрипнули. Ніхто не відреагував. Перебігають до дерев’яних сходів. Тут напівтемрява. Не ступають на середину сходинки, переступають через одну. 

Другий поверх. Коридор із кімнатами вихованців. На дверях замість номерків — малюнки визначних пам’яток: Ейфелева вежа, піраміда Хеопса, Біг Бен. У кожній із кімнат вирує життя. Десь розмовляють герої youtube-каналу, десь б’ється об стіну м’яч, а за потрібними їм дверима із зображенням Статуї Свободи бринить гітара. 

Заходять без стуку. Едем пропускає Інару вперед, щоб не злякати хлопчиків. 

У кімнаті три ліжка. Одне порожнє. Орест на прізвисько Зуб зігнувся над гітарою, перед ним роздрукований аркуш із табулятурою. Він підбирає акорди. На другому ліжку простягнувся довготелесий хлопчисько. Читає комікси. По кімнаті розкидані підручники, а одяг акуратно складений у шафу без дверцят. На стінах постери реп-зірок і малюнки кульковою ручкою. 

Інара прикладає пальця до вуст. Кілька секунд — і Орест кидається до Інари, обіймає. 

Едем причиняє за собою двері. Довготелесий відкладає комікс і сканує гостей. Його рот роззявлений — він знає, який на вигляд Олесь Міцний. 

— Це Міцний, — діловито представляє його Орест. — А це Кістлявий. 

Едем тисне руки хлопцям. 

— Ми викрадемо тебе на пару годин, — півголосом каже Едем Орестові. 

— Нічо собі! 

Хлопчисько підстрибує від захвату, знаходить підтвердження в очах Інари й повертається до Кістлявого. 

— Зробимо «ведмедя». Прикриєш? 

Кістлявий киває — до нього ще не повернувся дар мовлення. 

Кроки в коридорі — поверхом ходить вихователь. Інара інстинктивно ступає крок до дверей, потім розуміє, що вони попалися. 

— Він перевіряє, щоб ми лягли спати, — Орест зітхає, наповнюючись злістю на себе самого. Адже всім відомо, що мрії здійснюються лише тоді, коли вони вже не потрібні. Так чому ж він дозволив собі повірити, що зможе в День народження потай утекти з дитячого будинку разом із Інарою й відомим на всю країну музикантом? 

Під ліжко не залізеш, у шафі не сховаєшся, за дверима не станеш, під ковдрою не вмістишся. 

Едем завішує штору, яка на пів метра не дістає підлоги, і підсуває до неї стілець. Ще кілька секунд, і сорочки зі светрами вже не складені в шафі, а хаотично розкидані по його спинці й сидінню. Тепер можна сховатися за шторою, не боячись, що ноги зрадницьки стирчатимуть. Єдина небезпека — якщо вихователь вимкне світло, то за занавіскою він побачить силуети. У кращих традиціях фільмів жахів. 

Едем і Інара дихають одне на одного. Коли через довгу хвилину двері прочиняються, перестають дихати. 

— Що за свинюшник розвели! — вихователь невдоволений купою на стільцях. — Уранці приберіть! 

Двері зачиняються, але Едем з Інарою не виходять із-за штори. 

Нарешті обхід завершено. Кроки в коридорі віддаляються, стає тихо. 

Орест уже встиг зробити «ведмедя»: зібрав під ковдрою купу одягу так, що здається — людина спить. На його плечі гітара — він хоче взяти її з собою. 

— Зачекайте, зараз вимкнуть світло, — каже він. 

Кістлявий сидить на ліжку і з сумовитою посмішкою спостерігає. Едем