Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ти чого сидиш? — каже Едем Кістлявому. — Чимдуж роби «ведмедя». Ти теж їдеш із нами.
Погляд Інари красномовніший за сотню слів.
Доки Кістлявий збирає свою купу, вихователь доходить до вимикача. Світло в кімнаті гасне. Але під дверима — смужка. У коридорі світла на ніч не вимикають.
Вони чекають кілька хвилин, потім вервечкою виходять із кімнати: четверо ніндзя та гітара. Маршрут уже апробований: коридор, сходи (на середину не ступати!) і знову коридор.
Задні двері замкнено. Але ключ стирчить.
Едем випускає команду, потім зачиняє двері ззовні й, недовго думаючи, забирає ключ із собою.
— Ворота зачинені, — шепоче Орест, коли сержант Інара наказує приготуватися до пробіжки через п’ятачок світла.
— Переліземо через паркан, — відповідає Едем.
Орест хитає головою і кличе всіх за собою.
Вони прокрадаються під вікнами, повертають за ріг. Цієї частини двору не видно з вікон. Орест упевнено прямує до одного з сараїв біля паркану, скидає гачок із дверей. Дивно, але дерев’яні двері не скриплять.
Хлопчик вмикає ліхтарик на телефоні й заходить усередину. Решта йдуть за ним. Едем перечіпається через лопату й чує сичання на свою адресу.
Кістлявий заходить останнім і зачиняє двері. Орест світить в обличчя дорослих, змушуючи їх мружитися, потім показує фокус: торкає пальцем одну з широких дощок у задній стінці сараю — і виявляється, що та висить на одному цвяшку. У відкритій щілині видно отвір. Хитруни зробили дірку в паркані, просто позаду сараю. Знають про цю лазівку лише посвячені, — тепер і Едем з Інарою ввійшли в їхнє вузьке коло.
Едем подумки дякує Олесеві Міцному, що той не наростив собі черевце. Він протискується останнім.
Вони опиняються в сосновому лісі. Обходять дитячий будинок по периметру. Вийшовши на дорогу, сп’янілі від нічної свободи хлопчаки летять стрімголов до авто. Крадений мікроавтобус мчить їх у ніч.
— Куди їдемо? — питає Орест, коли вони виїжджають на головну дорогу.
— Та хіба не однаково! — Кістлявий зачаровано стежить за нічними вогнями.
За кермом — Інара, хлопчаки — всупереч правилам — на сидінні поряд із водієм, Едем — у салоні. Уже не важливо, що буде далі, — вони переможці, вони змогли.
— На стадіон! На «Олімпійський»! — задає Едем маршрут і вже не звертає ні на кого уваги. Сховавшись на задньому сидінні, він похапцем набирає в телефоні рядки, які цілу вічність накопичувалися всередині Міцного й тепер ллються на екран потоком, що прорвав греблю.
Едем пише її — пісню вітру, почуту вві сні. У ній скаржилася дитячим голосом сопілка, гітарна струна приносила відлуння безкраїх полів, барабани намагалися докричатися з бездонних криниць. Тепер усе це дало себе вхопити і перетворити на щось таке, до чого можна торкнутися.
Сіра ракета мчить дорогою зі світлих і темних смуг. Сірий курсор біжить уперед, його підганяє чисте натхнення. І якщо Едемові не судилося пити з його райських рік, то зараз він знає, що відчувають там, де душі ходять у білому.
— Туди, туди! — гукав директор стадіону, і четверо божевільних мчали вперед, у темні коридори, що вели на відкрите зіркам поле.
Притуливши одну руку до грудей, директор щодуху біг за ними — шістдесятирічний авантюрист, він ніколи не знав, що таке старість. Коли йому зателефонував Олесь Міцний і спробував щось хаотично пояснити, він зрозумів тільки одне: йому треба повертатися на стадіон. І тепер — може, востаннє в житті — він перейшов на швидкий біг, щоб — може, востаннє в житті — побачити справжнє диво.
Едем, Інара і хлопчаки вибігли з широкого проходу і, наче вдарившись об невидиму стіну, безмовно застигли перед величчю стадіону, перед дахом у вигляді бублика й іскристим океаном над ним.
— Він великий, — нарешті сказав Орест на прізвисько Зуб.
— Величезний, — підтвердив Костя на прізвисько Кістлявий.
Інара глянула на хлопчаків, які вперше опинилися на цьому стадіоні, і зареготала. І не було зараз ні страшного вироку лікарів, ні жахливого завтра, була тільки ця четвірка, ніч, гітара та стадіон.
— Дорогу! — гукнули ззаду.
Дужий охоронець котив велике дерев’яне колесо, що нагадувало котушку для ниток. Його пропустили вперед і рушили слідом. Охоронець докотив колесо до зеленого краю поля.
— Хлопці, відійдіть! — гукнув він — і штовхнув колесо вбік.
Воно гепнулося на покриття так, наче розірвалася бомба, і перетворилося на сцену. Відлуння пробігло рядами й потонуло в мороці.
Охоронець перевірив щось, зрозуміле тільки йому, задоволено кивнув комусь у ніч і пішов собі.
— Давай! — Едем легенько штовхнув Ореста.
Хлопець заліз на колесо, Едем подав йому гітару. Щось клацнуло, і над хлопцем спалахнув прожектор. Його косий промінь чіпко охопив постать Ореста — мабуть, так завислий над океаном корабель прибульців, виявивши під собою на острівці землянина, заливає його світлом.
Хлопець стискав гітару, але не зважувався почати.
— Заплющ очі, — сказав Едем.
Орест послухався.
— Ти чуєш, як мовчать люди на трибунах? Весь стадіон чекає, поки ти почнеш співати. Я бачу, як мами відклали телефони й дивляться на тебе. Хтось із тат підвівся з крісла в нетерплячці. І діти, такі, як ти, зараз спостерігають і хочуть опинитися на твоєму місці. Та вони там, на трибунах, а ти — тут, на сцені.
Орест весь занімів, тільки під шрамом на зап’ястку руки, що стискала інструмент, помітно билася жилка.
— Заграй їм, — сказала Інара.
Спершу озвалася струна, за нею — Орест. Спочатку тихо, потім усе голосніше й голосніше. Маленька постать на краю величезного стадіону. Кістлявий почав йому підспівувати знизу, а потім не втримався і теж вибрався на дерев’яну котушку.
Вийшов із темряви білобородий директор, дійшов до крісел першого ряду й умостився в крайнє. Він чув цю пісню вперше, але вже за мить і сам почав підспівувати.
Коли хлопці доспівали, очі Інари блищали. Вона зааплодувала, а разом із нею й сімдесятитисячний стадіон.
Орест послав глядачам повітряний поцілунок, уклонився й тільки потім розплющив очі.
— Тепер ти, — він передав Едемові гітару й зістрибнув із колеса.
Едем витяг із кишені телефон і з острахом пробіг очима написаний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.