Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Увечері наступного дня я чекаю дітей. Ігор має їх привезти. Це ті кілька годин на тиждень, коли він забирає їх до себе. І в ці моменти я йду з дому, щоб не зустрічатися з ним. Це занадто болісно - бачити його обличчя, чути його голос. Занадто багато нагадує мені про минуле, яке не дає мені спокою.

Але сьогодні я залишилася. Я не знаю, чому. Напевно, тому що мені потрібно нарешті розібратися з тим, що мене терзає. Піти і ховатися більше не варіант. Я повинна закінчити цю боротьбу. Для себе, для своїх дітей. Я повинна повернути собі контроль.

Коли двері відчиняються, і я чую кроки Ігоря в коридорі, всередині мене все стискається. Я стою в кімнаті, вдаючи, що зайнята, але його присутність майже фізично тисне на мене. Він проходить у вітальню, і діти одразу розбігаються по своїх кімнатах. Вони теж відчувають напругу між нами, навіть якщо не розуміють до кінця, у чому справа.І ось він стоїть у дверному отворі, дивиться на мене. Його погляд колючий, насторожений. Я відчуваю, як між нами знову починає наростати невидима стіна.

- Привіт, - сухо вимовляє він, немов це звичайний день. Але його голос видає щось більше - роздратування, гнів. Він помічає букет квітів на столі. Занадто яскравий, щоб залишитися непоміченим.

- Це Артем? - різко запитує він. Його очі виблискують, як у хижака, у якого раптом відібрали здобич. - Ти з ним?

Я піднімаю очі, не вірячи тому, що чую. Як він сміє питати це в мене? Як він сміє допитувати мене, коли сам зрадив мене першим? Усередині мене все закипає.

- Не твоя справа, Ігоре, - спокійно відповідаю я, але в моєму голосі вже лунають відгомони гніву. - Моє особисте життя більше тебе не стосується.

Його обличчя темніє, як грозове небо перед бурею.

- Отже, все-таки з ним? - він майже шипить. – Ти реально так швидко знайшла заміну? 

Я відчуваю, як кров починає приливати до обличчя. Руки стискаються в кулаки.

- Ти серйозно, Ігоре? - кажу я, стримуючи лють. - Як ти смієш допитувати мене?

Він робить крок до мене, його обличчя спотворюється від гніву.

- Я не хочу, щоб наші діти бачили, як ти спиш із якимось типом! Ти хоч розумієш, що вони скажуть?

Ці слова, як удар під дих. Він сміє звинувачувати мене в тому, чого сам уже накоїв. Моє серце калатає, у вухах дзвенить від його слів. Але я більше не та, хто буде мовчати.

- Ти не маєш жодного права так зі мною говорити! - мій голос зривається на крик, і я роблю крок уперед. Усередині мене все кипить, немов вулкан готовий вибухнути.

Він хапає мене за руку. Різко, грубо. Його хватка сильна, болюча. На мить я почуваюся тією ж жінкою, яка б боялася зробити зайвий крок, щоб не розбудити в ньому гнів. Але це тривало лише мить.

- Не смій мене чіпати! - Я з силою вириваюся з його хватки, відчуваючи, як усередині піднімається щось нове - не страх, не образа, а гнів. Справжній гнів, який я придушувала так довго. - Ти більше не маєш наді мною влади, Ігоре!

Його очі розширюються від здивування. Він не очікував цього. Він звик до іншої Інни. Тієї, яка згиналася під його поглядом, під його контролем. Але тепер усе змінилося.

- Ти завжди була моєю, - шипить він, немов змій, підбираючись ближче. Його голос сповнений люті й ревнощів, він не може змиритися з тим, що більше не керує мною. - Ти завжди будеш моєю.

У його голосі чути погрозу, і від цього по моїй шкірі пробігає холодок. Але я більше не боюся. Я дивлюся йому прямо в очі.

- Уже ні, - вимовляю я, холодним, впевненим тоном.

Між нами повисає напруга, яку можна розрізати ножем. Він дивиться на мене, немов намагається зрозуміти, чи та я жінка, яку він колись знав. Але я не збираюся відступати. Я більше не підкорюся йому.

І раптом я помічаю, як його погляд змінюється. У ньому спалахує щось нове, не тільки злість, а й щось, що колись було між нами. Це дивне тяжіння, яке завжди існувало, навіть коли все руйнувалося. Він робить крок до мене, його очі виблискують, дихання стає нерівним. Між нами виникає та сама стара іскра, якій ми завжди піддавалися, навіть коли все було погано. Його губи наближаються до моїх, і я на мить застигаю. Я відчуваю його дихання на своїй шкірі, і це повертає мені спогади, які я намагалася забути.

Я не знаю, що мене зупиняє. Мій розум кричить, щоб я зупинила це, але тіло на мить зраджує мене. У цьому короткому моменті я знову відчуваю той старий, болючий зв'язок, ту пристрасть, яка так довго нас пов'язувала. Але це триває всього секунду. Я різко відстороняюся.

- Ні, - шепочу я, дивлячись йому в очі. - Це не повториться. Я більше не твоя.

Ігор відступає назад, немов отримав ляпаса. Його обличчя спотворене від люті й розчарування. Він не може повірити, що я знову його відштовхнула. Для нього це було щось більше, ніж просто момент слабкості - це була спроба повернути контроль, який він так жорстоко втратив.

- Ти думаєш, зможеш позбутися мене? - його голос сповнений отрути. - Ти ніколи не зможеш бути з іншим. Ти завжди будеш моєю.

Він розвертається і йде, грюкнувши дверима. Я залишаюся одна в порожній кімнаті, і тиша знову навалюється на мене, як холодне покривало.

Але тепер ця тиша інша. Це не тиша страху чи самотності. Це тиша звільнення. Я нарешті відчула, що можу дихати. Я більше не боюся Ігоря. Більше не буду його тінню. Ігор пішов, але його слова продовжують звучати в моїй голові. Я знаю, що це не кінець. Його ревнощі, його бажання повернути контроль - вони не зникнуть. І тепер я повинна бути готова до наступного кроку.