Читати книгу - "Автохтони"

Він виклав альманах на столик, обережно розгорнув. Березень, 1922. Типографія Нахмансона. Той самий Нахмансон? Навряд чи. З чого б це інженерові-путійцю тримати типографію? Може, родич? Ляпідарне оформлення. Мінімалізм. І поганий папір. І так… ось вона, Ніна Корш.

О ти, що б’єш міста

У спину!

О вітер часу

Хіба ж не страшно їм, коли земля

Пуста,

Кружлять по колу

Без упину?

Отож нехай над ними плине

Солодкеє ніколи.

Я бачив світ з водою синьою

Й блакитну чашку.

Чому від чоловічої особи? Заповнення ритмічної лакуни, баґ, а не фіча, могла б написати, мені наснився, нічого б не втратила… А до чого тут блакитна чашка? Бувають же такі дивні пробої. А ось іще, із присвятою У. В.

Я і кажу – не дивись на них!

Вбрані вони у свої вогні,

Як саламандри в своїй тіні,

В вирлах порожніх порожні дні,

Вони говорять тобі – засни…

Ніна Корш, судячи з усього, була так собі поет, непоганий версифікатор і схильна до містики.

Він підвів голову. До нього плив сандвіч, та ще й здоровезний.

– Дякую. Скажіть, а давно ви тут працюєте?

Пухкенька, біло-рожева, зі зворушливою дитячою округлістю щік і носиком-п’яточкою. Не красуня, ні, але немовби її спеціально виростили у пробірці для такого ось закладу.

– Від самого відкриття.

Зубки в неї були дрібні та рівні, як зернятка.

– А давно вона відкрилася?

– У сімнадцятому столітті. Відразу після турецької облоги. Турки стояли під самими стінами, й ось тоді один хоробрий, але бідний шляхтич…

– Дякую, – сказав він, – цю історію я вже знаю.

Сандвіч був смачний.

Він акуратно витер кожен палець об серветку і знов повернувся до альманаху. Всі вони були тут. Баволь, виявляється, ще й письменник. Оповідання «У будинку скорботи». Батько був заарештований за борги і збожеволів. Мати сконала від жалю, як вони легко помирали, засмутився і ба-бах – помер! Донька… ага, донька закохалася в мерзотника, віддалася йому, а він, мерзотник, продав її у дім розпусти. Добра основа для мильної опери, але, мабуть, не вистачає брата-месника… Ні-ні, ось і брат-месник. От так Баволь! А ось… ну звісно.

«Прощавай, мій ніжний! Усе, що робив я, це для тебе єдиного. Хіба хтось може з тобою зрівнятися? Дурні, вони називають тебе тираном, що з них узяти, які не знали оцього щастя – тіло твоє золоте плекати, пестити, разом з тобою ширяти на висотах, що їм недосяжні, так прийми ж смерть мою, негідну оцю офіру, золотий мій хлопчику, недосяжний, безсердний».

Авжеж, Уїльям. Як інакше. У. Шейкспеаре. А шкода, що не Устин все ж таки. В Юстиніанової чуми був воістину імператорський розмах. Приречені цивілізації прикидають різні лики смерті. Божевільних диктаторів. Варварів. Епідемії. Ось ця пасуватиме. І ця теж. А якщо прикласти одну до іншої? О, ось це підійде.

– Не сподобався сандвіч?

– Ні, що ви, – сказав він, – дуже смачно. Скажіть Вейнбауму, я підійду. І так, ще кави, будь ласка. І порахуйте відразу. І, до речі, де поблизу можна зробити ксерокопію?

* * *

– А де піде матеріал?

Вітольд був у тому ж замшевому піджаку. Щось на кшталт однострою, але для митця-нонконформіста.

– У журналі «Театр».

– А можна ваше посвідчення подивитися?

– Я фрілансер. Готую огляд кращих провінційних постанов.

Він навмисне сказав «провінційних», щоб уразити Вітольда. Вітольд очікувано уразився.

– Що значить провінційна? В якому сенсі провінційна? Ось не треба цього імперського снобізму. Мистецтво маргінальне за визначенням. А коли? Коли вийде?

– До літа, я гадаю.

– До того часу я вже здохну.

А Вітольд старший, ніж здається. Вітольд виглядав як людина, яка втомилася чекати слави, любові та грошей. Спочатку думаєш, що ось-ось, ще одне зусилля, і все само собою впаде у руки, і кожного разу заповітна мета виявляється трохи ближчою, ну ще разок, ще зусилля, а потім ти раз, і старий, але намагаєшся виглядати молодим, бо медіа-бізнес не любить старих, а якщо і терпить, то лише патріархів, уже успішних, які вже відбулися, віщають, і ти не жінка, яка може зробити собі підтяжки, і гіалуронку, і пілінг, й ліфтинг, ти мужик, ну або хочеш здаватися мужиком, і тоді ти качаєш прес, і робиш масаж обличчя щоранку, і навіть, можливо, сам собі фарбуєш волосся, і кидаєш палити, а потім знову починаєш, тому що – а хай йому грець.

– Скажіть, – Вітольд із силою потер обличчя долонями, через що шкіра на щоках різко поїхала вгору, потім униз, – а ось ця… ваша ідея щодо Іоланти та монстрів? Фінал цей… із надяганням потворних масок. Ви його ще кому-небудь пропонували? Казали комусь?

Із зали донеслося притишене: «Я не буду це співати! Так співати не буду, ні! Нехай Вітольд підійде! Що я йому як хлопчик!»

– Ні, що ви.

– Я б хотів… спробувати. Зробити наче б два фінали. Один наче б луна іншого. Можна пустити наче б проекцією. Або чергувати. Сьогодні – так, а на наступному прогоні – так. Мені здається, це було б цікаво. І по-новаторському. Два варіанти. Як ви гадаєте? Якщо ви, звісно…

Вітольду було незручно, і Вітольд говорив «наче б» частіше, ніж треба.

– Дарую, – сказав він. – Ні, справді. Буду щиро радий, якщо моя скромна порада… Коротше, на здоров’я. У мене, до речі, з’явилася одна ідея, знаєте, певний такий задум…

Вітольд зазирнув йому у вічі. Чимось Вітольд нагадував собаку, колись молодого, допитливого, а зараз варгатого, з відвислими нижніми повіками, розгубленого через незрозумілість навколишнього світу.

– Відновити одну нашумілу постановку. Я вам казав, пам’ятаєте? На початку двадцятих…

Вітольд не пам’ятав, але це було неважливо. Тим більше, він і не казав.

– Там сценографію ставив сам Претор. Я ось подумав, якби хтось узявся реконструювати її… Могло б прозвучати, знаєте. Знаковий такий проект.

Люди штибу Вітольда люблять слово «проект». І слово «знаковий».

– Ну-у, не знаю. – Вітольд задумливо похитав варгами. – Реконструкція? Навіщо?

– Зараз це актуально. І преса любить. Там, до речі, ескізи до декорацій робив Баволь, а його Воробкевич зараз розкручує…

– Ах, Воробкевич!

З кислого обличчя Вітольда було зрозуміло, наскільки схвальної він думки про Воробкевича.

– І Валевська там співала. Я думаю, Яніна погодилася б… І лібрето вдалося роздобути. Автентичне. Тільки з партитурою проблема. Партитуру писав Ковач, але вона зникла. Я думаю, тут є молоді