Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках Оґопоґо" автора Леся Вороніна. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33
Перейти на сторінку:
Насправді ж мені було тоді 18 років, і, звичайно, я не могла не відгукнутися на благання безтямно закоханої подруги допомогти їй впасти в обійми її обранця у спорожнілому на час літніх вакацій університетському гуртожитку.

— Слухай, якщо вже дотримуватися усіх історичних деталей, то ви б мали запросити на весілля вашого сина й вахтера дядю Васю. Це ж він за пляшку «Столичної» пропустив тебе в гуртожиток тієї ночі… - пожартувала я.

— Дядю Васю сто років тому вигнали з роботи за пияцтво. А ти як єдиний учасник чи, вірніше, співучасник того морального падіння маєш бути неодмінно!

Отож після цієї суворої настанови я розвинула таку бурхливу діяльність, що часом нагадувала собі цуцика, який намагається наздогнати власного хвоста з прив'язаною до нього бляшанкою. Я швиденько побігла до туристичної фірми, яка і справді за кілька днів зробила мені візу до Австрії (Ура! Мені не довелося стояти у довжелезній черзі, а потім доводити суворим консульським клеркам, що я не верблюд…), мені вручили квиток на літак до Відня, і я, відкинувши сумніви й придбавши на. Андріївському узвозі дві чудові вишиванки — для нареченого й нареченої, - полинула до Бориспільського аеропорту.

Але щойно я прибула до Борисполя, виявилося, що над Віднем і всією Західною Європою шаленіє якась страшна буря. Відмінили не тільки мій віденський рейс, а й ще з десяток інших. Тож мені не залишалося нічого іншого, як послати Маринці есемеску з вибаченнями й понуро «чекати погоди», сидячи за столиком бориспільської кав'ярні.

— Ну от, тепер погода стала на заваді… - сумно зітхнула Маринка, коли наступного ранку, сонна й замучена після вчорашнього бучного весілля, зустрічала мене у віденському аеропорту. — 3 молодятами ти так і не зустрінешся. Вчора одразу ж після шлюбної церемонії й бенкету вони вирушили у весільну подорож. Але не переймайся, за місяць вони приїдуть до Києва, і ти їх особисто зможеш привітати!

— Маринко, а що це за химерна споруда з велетенською блискучою бараболею на стовпі й гігантським картузом?

— Ти не повіриш — це сміттєпереробний завод! Уявляєш, був такий дивовижний художник і архітектор на ім'я Гундертвассер, який вважав, що всі архітектурні споруди мають органічно поєднуватися з природним ландшафтом. Він ненавидів гострі кути й агресивні форми сучасної міської забудови. Тому всі його будівлі схожі на дитячі іграшки — вони трохи наївні й кумедні.

— Я щось чула про цього геніального дивака, це ж він казав, що кожна людина має право розмальовувати стіну навколо свого помешкання, як їй заманеться? Уявляю, що б сказали сусіди й тітоньки з мого рідного ЖЕКу, якби на стіні будинку біля моїх вікон з'явилися зображення моїх улюблених равликів чи писанка з трипільськими узорами-знаками… Мене б просто забрали до божевільні.

— Слухай, а це класна ідея, — зраділа Маринка, — а то я вже просто не можу дивитися на сірі київські стіни — облуплені кахлі дев'ятиповерхівок варто було б розмалювати яскравими картинками. До того ж одразу було б видно, хто в тому будинку живе — в яких квартирах рогаті жлоби, де прихильники модерного мистецтва, а де послідовники національних традицій… До речі, у Відень я закохалася одразу, щойно сюди потрапила. Я впевнена, що в цьому місті живуть люди добрі й розумні. Звичайно, я не ідеалізую всіх його мешканців, але скоро ти сама відчуєш чарівну віденську атмосферу.

Я визирнула у відчинене вікно автомобіля, який віз нас до центру австрійської столиці, побачила височезні башти Штефандому — кафедрального собору Святого Стефана і вхопилася за фотоапарат, щоб увічнити цю величну споруду. Але Маринка зупинила мене:

— Завтра я відпущу тебе у «вільне плавання». Знаєш, я переконана, що з незнайомим містом хоч на день треба залишитися наодинці. Ви маєте відчути одне одного. Тож я видам тобі мапу Відня, розповім, як і куди добиратися на трамваї чи на метро — до речі, ти зможеш оцінити переваги віденського міського наземного й підземного транспорту, — і ти сама вибереш та сфотографуєш палаци, собори, пам'ятники, які тобі сподобаються найбільше.

— Дівчино, та це ж мій улюблений спосіб знайомства з новими місцями! Я вже давно відмовилася від колективних екскурсій. Не знаю чому, але в гурті туристів я відчуваю себе пришелепкуватою безсловесною овечкою, котра мусить слухняно сунути за поводирем. І що найприкріше, після таких планових екскурсій у мене в голові майже нічого не залишається.

Вхопити за бюст грецьку химеру й загадати бажання

Наступного ранку, сівши в оспіваний Маринкою віденський трамвай, я без будь-яких пригод дісталася до самісінького серця Відня й опинилася серед чарівних палаців, парків і пам'ятників, які нагадують про колишню велич Австро-Угорської імперії. Напевно, «комплекс повноцінності», притаманний громадянам нині невеликої за масштабами європейської країни, а колись однієї з наймогутніших держав світу, можна пояснити фантастичними культурними набутками, що збереглися донині. Після своєї бліц-подорожі до Граца, другого за розмірами міста Австрії, я вже мала певне уявлення про розкішну барокову архітектуру цієї країни, але Відень вразив мене якоюсь особливою атмосферою піднесеності й святкового настрою.

Чомусь під час самостійного блукання вулицями незнайомого міста я передусім звертаю увагу на дрібниці. Але саме ці деталі згодом допомагають відтворити настрій, звуки й запахи того літнього дня, коли стояла, задерши голову, біля Штефандому й дивилася на дивні, вирізьблені в грубезній кам'яній стіні, позначки. На моє здивоване запитання якийсь добродій, що саме проходив повз величний собор Святого Стефана, пояснив, що в часи середньовіччя на центральній площі вирував базар. Тут продавали все, потрібне для життя городян. А ось ці заглибини у стіні храму — еталон, мірило

хліба. Отже, якщо виникали сумніші у чесності торговця, що продавав хліб, його товар — хлібину — прикладали ось до цього мірила, і якщо буханець виявлявся меншим, шахрая тут-таки карали батогами! Ось такий дієвий спосіб боротьби із злодійством!

Розповівши мені цю повчальну бувальщину, статечний бородатий дядечко усміхнувся, а тоді витяг з полотняної торби, що висіла у нього на плечі, якийсь дивний довгастий предмет. Виявилося, що це складаний самокат, дядечко вправно розіклав його, поставив одну ногу на прозору дошку з коліщатками, вхопився руками за зручне кермо, відштовхнувся й поїхав у своїх справах, махнувши мені на прощання рукою. Я захоплено дивилася, як віддаляється від мене життєрадісний австріяка, і розмірковувала про те, чи скоро на вулицях мого рідного Києва, де навіть по хідниках їздять оскаженілі велетенські джипи, я зможу побачити таку ідилічну картинку.

— Ну скажи, що тобі сподобалося найбільше? — розпитувала мене подруга, коли ввечері, ледь тримаючись на ногах,

1 ... 32 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"