Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— І ти вже вирішив цю невеличку проблемку?

— Здебільшого так.

Земля під нами зникла, і я помітила, що ми стоїмо на підвіс­ній платформі, зробленій з якоїсь металевої сітки. Ми здіймалися вище — три, п’ять метрів над землею. Металом заскреготіли кулі.

Ми зайняли місця на краях платформи, вчепившись у канати й намагаючись прицілитися в натовп, який обстрілював нас.

— Уперед! — крикнула я. — Чому ми не відлетимо туди, де вони нас не дістануть?

Ніколаї з Малом перезирнулися.

— Вони знають, що в нас Сонячна Свята, — відповів принц.

Мал кивнув, звів гачок пістоля і злегка підштовхнув близнюків.

— Що ви робите? — раптово налякавшись, запитала я.

— Не можна залишати вцілілих, — пояснив трекер.

Він пірнув до краю платформи. Я закричала, та хлопець, перекинувшись через голову, зістрибнув на землю й відкрив вогонь. Толя з Тамарою приєдналися до нього, проріджуючи ряди ще живих ополченців, а Ніколаї зі своїм екіпажем намагалися прикрити їх згори. Я побачила, як хтось із супротивників вирвався з юрби й побіг до лісу. Толя влучив своїй жертві кулею прямісінько в спину, та не встигло тіло впасти на землю, як велетень розвернувся і стиснув руку в кулак, щоб зупинити серце іншого озброєного ножем солдата, котрий скрадався до нього.

Тамара кинулася простісінько на Єкатерину. Її сокири двічі зблиснули, й ополченка впала; зав’язане вузлом волосся, ледве тримаючись шматочка шкіри на голові, ковзнуло вниз уздовж позбавленого життя тіла. Інший чоловік звів пістоль, цілячись у шуанку, та Мал кинувся на нього й безжально перерізав ножем горло. «Я став клинком». І враз більше нікого не залишилося — тільки розпростерті на землі тіла.

— Гайда сюди! — крикнув Ніколаї, коли платформа поплив­ла вище.

Він скинув униз канат. Мал щосили вперся ногами в землю й натягнув мотузку так міцно, що близнюки змогли піднятися. Щойно вони опинилися на платформі, трекер обмотав канатом зап’ястя й щиколотки, а Толя з Тамарою нахилилися, щоб затягти його до нас.

Саме тієї миті я помітила позаду Мала якийсь рух. Із багнюки підвівся вкритий брудом і кров’ю чоловік і витягнув перед собою шаблю.

— Мале! — крикнула я.

Та було вже занадто пізно, його кінцівки міцно тримала мотузка. Солдат заревів і рубонув навідліг. Мал безпомічно підняв руку, щоб захиститися.

Світло зблиснуло на клинку чоловікової шаблі. Його рука застигла в повітрі, а зброя випала з пальців. А тоді ціле тіло розчахнулося, розсічене навпіл, наче хтось провів майже ідеальну лінію від маківки до паху, лінію, що яскраво зблиснула, коли чоловік розпався на шматки.

Мал підвів погляд. Я стояла на краєчку платформи, і руки в мене продовжували світитися від сили Розтину. Похитнулася. Ніколаї смикнув мене назад, поки я не перекинулася через край. Я вирвалася з його рук, підскочила до протилежного боку платформи й виблювала вниз.

Притискаючись до прохолодного металу, я почувалася зрадницею. Мал із близнюками кинулися в гущавину бою, аби впевнитися, що Дарклінґ не дізнається, де ми. Вони не вагалися. Вбивали з безжальною ефективністю. А я відібрала одне життя і скрутилася, як дитина, витираючи з губ блювотиння.

Стіґґ кинув сніп вогню, і той узявся облизувати тіла на полі. Я не могла відігнати думку, що розсічене тіло повідомить про мою присутність не гірше за балакучого інформатора.

За мить платформу затягли до трюму «Пелікана», й корабель рушив у путь. Коли ми вийшли на палубу, сонце кидало проміння через лівий борт, а «Пелікан» підіймався до хмар. Ніколаї вигукував команди. Одна група Верескунів керувала велетенською, схожою на пігулку кулею, а друга надимала вітрила. Плинороби загортали корпус корабля туманом, вберігаючи нас від допитливих поглядів із землі. Я впізнала декого з гриш-волоцюг із тих днів, коли Ніколаї вдавав Штурмгонда, а ми з Малом були в’язнями на його кораблі.

«Пелікан» був більший і не такий граційний, як «Колібрі» чи «Рибалочка». Незабаром я дізналася, що його розробили для перевезення вантажів новоземської зброї, яку принц контрабандою возив через південний і північний кордони, а подекуди навіть Зморшкою. Зроблений він був не з дерева, а з якогось вигаданого Творцями надлегкого матеріалу, від згадки про який Давид аж затріпотів. Він у прямому сенсі розтягнувся на палубі, щоб краще все роздивитись, і час від часу постукував то тут, то там.

— Якась вулканізована смола, але підсилена… вуглецевими волокнами?

— Склом, — виправив його Ніколаї, надувшись, як павич, від хлопцевого завзяття.

— Воно пластичніше! — мало не впав в екстаз Творець.

— Що я можу сказати? — сухо озвалася Женя. — Він пристрасний чоловік.

Її присутність мене трохи непокоїла, проте принц ніколи не бачив дівчину без рубців і, схоже, не впізнав її. Ми з Надею обійшли всіх і пошепки нагадали гришам не називати Женю на ім’я.

Хтось із членів екіпажу запропонував мені горнятко чистої води, щоб прополоскати рота і вмити обличчя та руки. Я, зашарівшись, узяла, соромлячись своєї вистави на платформі.

Привівши себе до ладу, я сперлася ліктями на загорожу й визирнула крізь туман на краєвид унизу: осінь розмалювала поля золотом і багрянцем, річкові міста з велелюдними портами зблискували блакитною сталлю. Сила Ніколаї була такою божевільною, що я цілковито нормально сприймала те, що ми летимо. Я бувала на борту його менших кораблів, і відчуття на «Пелікані» мені, безсумнівно, подобалися більше. В ньому було щось надійне. І нехай швидко дістатися кудись на ньому було неможливо, «Пелікан» не пішов би на дно за примхою.

Нещодавно ми були за сотні метрів під поверхнею землі, а тепер пливли за сотні метрів над нею. Складно було повірити в усе це — що Ніколаї знайшов нас, що ми в безпеці, що всі разом. Мене огорнула хвиля полегшення, й на очах набрякли сльози.