Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

Все ближче підводив він мене до головних таїн «сього ярого світу». Трави, які ми збирали, проростали в мені новим баченням, новою вірою, новою надією.

Ловлення вітру

Не можу сказати, що жив я тоді лише думкою про трави, гриби і птахів. Давно, дуже давно, здавалося, почув я його перші уроки: «Наситити легені воздухом, а голову — пустотою. Самотність заселяється, яма заповнюється, просіка душі затягується». Устоявся і міцнів мій дух, розкріпачувалося тіло. Грала кров. Грала і кликала мене до людей. Точніше — до однієї людини.

(Тепер, рівно тридцять років по тому, я пишу ці рядки під канадським дубом на своїй сільській дачі в Косині. Збоку джерготить потічок, за живоплотом журиться сусідська квочка, вдалині теленькають дзвіночки кіз. Сонце заходить за гору Гранку. Жолудь упав на клавіатуру ноутбуку, вибив літеру «і» в тексті. Дерево помагає мені писати. А млосні пахощі скошеної отави — згадувати…)

Тоді Косино теж було чисто, до малахітового ряхтіння в очах, обкошене. Я навмання вибирав стежки — і щоразу вдало. Якісь невидимі підземні дзвони вели мене туди. Ще звечора я попросився в село:

— Куплю зубний порошок, візьму на пошті газети. І ви почитаєте…

— Зуби ліпше чистити скіпкою з вишні. А газет я не читаю. Мені новини птиці приносять. Мої газети — лиця людей. Там усе написано.

— Тоді… мазь передам для Микулового сина.

— Якщо хочеш, то йди. Та се ловлення вітру. Позавтра будуть хворі — передадуть.

Але я пішов. І не стільки задля Микулового сина, як через його доньку.

«Трьох речей я не можу збагнути в цьому світі, — зізнавався велемудрий цар Соломон. — Це шлях птиці в небі, риби у воді і змії на камені. І четверта річ, непідвладна розумінню, — дорога мужчини до жінки».

Я йшов до Олі. Йшов, не знаючи, для чого і за чим іду. Ті очі, глибокі й спокійні, як наше озерце, з такими ж несподіваними чуттєвими спалахами, як коли риба зблисне срібним боком у товщі сивої води. Їх блискітки встромилися в моє серце. Куди б не ходив я зеленими царинами, за мною ходили ті очі. Ввижалися мені в мереживі папороті, в різьбленій кроні шовковиці, в затканій мохом цямрині, в розводах соляної скелі. Ця несподівана влада повисла наді мною, і я не міг «взяти її під ноги», як сказав би мій теперішній учитель. Я рятувався від цього ногами. Я йшов до неї.

Може, Косино й назвали так, бо це село вдатних косарів. Косять, за висловом Микули, «перетинаючи в траві горіхи». А може, через «койсинки» — напівдикі персики, що самосівом, наче верба, облягли бережки Садової вулиці. Тут, у загаченому потічку, я й побачив гомінкий ворох дітні, серед них і Микулових хлопців. Віддав старшому мазь, сказав, як її втирати. І ніби знічев'я запитав про Олю. «Олька в біблійотеці. За ріков, дротяним мостом туди ближе…»

Ріка гриміла, вирувала, била об зубаті брили й опори вузенького мостика, що повис на тросах. Коли я ступив на нього, він захитався під ногами. І раптом хитання вповільнилося — з того боку теж хтось ступив на мостини. З-поза навислого над мостом гілля вигулькнула дівоча фігурка. Це була вона. Йшла не тримаючись за поручні. Міст завмер. Ось яка дивна буває в природі рівновага, подумав я, коли сходяться хиткою дорогою двоє.

— Привіт! — крикнув я. — Не сподівався тебе тут зустріти.

— Привіт, — сказала Оля без особливого здивування, наче сама якраз на це й сподівалася. — Не кричи так, все одно воду не перекричиш. Ті, що виросли біля ріки, вгадують слова по губах.

— Ти також читаєш по губах?

— І по очах теж, — відказала з лукавинкою в голосі. А в сіризні очей блиснув знайомий вогник.

Мої ноги знову хитнулися, хоча міст висів непорушно. Ми стояли, опершись на вичовганий долонями трос, і дивилися на стрімку, грайливу на сонці течію. Зачаровувало миготіння бризок, що відлітали від каміння. Від цих водограїв піднімався кислуватий вологий пил і лягав на волосся, на обличчя, на губи, на язик. Ми вдихали ріку, пили її, і від того в скронях гупали гострі, збудливі молоточки. На Олі була сукенка гірчичної барви і білі босоніжки модного фасону. Вона підстриглася, засмагла за цей час, і збоку, проти сонця, її підборіддя, щока і верхня губа золотилися ніжним пушком, як у персика-койсинки. Вродливе, не по-сільському шляхетне обличчя мило спрощував рожевий шнурочок рубця. Та чомусь саме це викликало замилування і відчуття зрідненості.

Не хотілося розмовляти. І не тільки тому, що голоси глушила ріка.

— Коли так довго стоїш, — обізвалася нарешті Оля, — то здається, що вода проходить через тебе цілком, промиває все тіло і навіть дурість із голови.

— А мій дід каже, що найкраще вивітрюють дурість із голови походи в гори.

— Добре каже. Ти його внук?

— Ні, я йому ніхто.

— То чому він з тобою ходить?

— Це я з ним ходжу.

— Чому з ним ходиш?

— А ти чому?

— Що чому я? — засміялася вона.

— Чому ти зі мною вже стоїш годину і мовчиш?

— Гм, гарне запитання.

— Мене цьому вчили — запитувати.

— Де?

— В університеті у Львові. На військовій кафедрі. В мене знаєш яка секретна спеціальність?

— Звідки мені знати?

— Спецпропаганда і робота з полоненими.

— Ого! То виходить, я тут полонена жертва? — ображено округлила оченята.

— Ні, скоріше я.

— Хто ж тебе в полон бере?

— Твої очі, — відповів я напропале.

— Спецпропаганда. Я оцінила — добре тебе вчили. А агітація буде?

— Буде. Ходімо купатися.

— В мене купальника немає з собою.

— В мене теж немає, — дурнувато засміявся я.

— А до всього — ще й розуму.

— Це моє слабе місце з дитинства.

— Бачу. Недарма тебе дотепер діди виховують.

— Ну, не всім пощастило з педінститутом… В тебе зараз канікули?

— Фольклорна практика. Повинна назбирати на цілий зошит усної народної творчості.

— О, а я це мимоволі роблю щодня.

— Де? — щиро засміялася.

— Біля діда. Він сипле фольклором із обох рукавів.

— Поділися з бідною студенткою, якщо не шкода.

— Не шкода. Хоч зараз. Де твій зошит?

— Ще не встигла завести.

— То пішли до крамниці. Мене теж послали за дечим, — збрехав я.

І ми пішли мостиком