Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Ліна

Я завжди любила ризик, але зараз навіть мені було трохи тривожно. Кожен рух, кожне слово, кожен натяк мав бути ідеально розрахованим. Якщо Громов проковтне наживку — ми отримаємо шанс його переграти. Якщо ні… що ж, тоді доведеться викручуватись на ходу.

Я сиділа на терасі дачі з телефоном у руках, переглядаючи повідомлення. Мені потрібно було не тільки «злити» інформацію, а ще дати можливість Громову «схопити» мене. Олівер, звісно ж, про це не знав. Він би не схвалив. Але я була впевнена, що краще діяти одразу у двох напрямках: хай хлопці працюють зі своїми технологіями, а я зроблю те, що вмію найкраще — змушу людей говорити.

— У тебе такий вираз обличчя, ніби ти зараз когось плануєш вбити, — сказала Інга, сідаючи поруч.

— Можливо, — відповіла я, сховавши телефон.

— Хочеш розповісти?

Я глянула на неї. Інга була одною з тих людей, які виглядають легковажними, але в глибині душі розуміють більше, ніж здається.

— Просто нервуюсь, — сказала я. — Завтра все має пройти ідеально.

— Пройде. Інакше ми всі просто нестерпно облажаємось.

Я пирхнула і Інга підморгнула мені.

— До речі, а що між тобою і Олівером?

— Тобто?

— Ой, тільки не роби вигляд, що не розумієш. Я бачила, як ви дивитесь одне на одного. Це навіть мило, якби не було так схоже на передчуття катастрофи.

Я зітхнула.

— Інга, зараз не час для романтичних історій.

— Саме тому це цікаво, — відповіла вона. — Вони завжди найкращі, коли на кону стоїть все.

Я нічого не відповіла. Просто подивилася на річку, яка ледь помітно хвилювалась під легким вітром.

— Подивимось, — тихо сказала я.

__________

Наступного дня я сиділа за столиком у невеликому кафе.

Коли знайомий — той самий базікало, якого я обрала для розповсюдження чуток, — зайшов у кафе, я зробила вигляд, що не помітила його одразу. Дала йому шанс мене «підслухати».

— Я не знаю, що з цим робити, — тихо сказала я у телефон, досить голосно, щоб він почув. — Якщо це справді ті рахунки…

Знайомий присів поруч, удавано зацікавлений.

— Ліна, привіт! Не думав тебе тут зустріти.

Я театрально зітхнула і закрила папку.

— Привіт, Олеже.

— Щось сталося?

— Та так… Складно все.

Я зробила паузу, ніби вагаючись, чи розповідати йому. Він, звісно ж, виглядав ще більш зацікавленим.

— Ну, якщо треба поговорити, ти ж знаєш, що я завжди готовий допомогти, — сказав він.

Я поглянула на нього, ніби зважуючи свої варіанти. Потім нахилилась трохи ближче й прошепотіла:

— Гроші мого батька. Вони, здається, ще десь є.

Очі Олега спалахнули. Він намагався зробити вигляд, що його це не дуже вразило, але я вже знала, що він не втримається.

— Ти серйозно?

— Так, але… Не знаю, що робити. Це ж може бути небезпечно.

— Ну, так… — він ковтнув слину. — А звідки в тебе ця інформація?

—Один знайомий юрист… Але я тобі цього не говорила.

— Звісно, звісно!

Він був уже майже готовий побігти з цією новиною до всіх, кого знав.

— Але мені страшно навіть не через рахунки. Там багато інформації на Громова. І вона може підтвердити те, що він злив мого батька. Я не знаю що робити? Розумієш?  — сказала я, а потім, ніби раптово спохопившись додала. — Ти ж нікому не скажеш, правда?

— Та що ти, звісно ні!

Бреше.

Я допила каву і встала.

— Мені треба йти. Бережи себе.

Він кивнув, але я знала, що щойно вийду з кафе, він вже комусь напише.

От і чудово. Тепер залишилось дочекатися, поки Громов почне діяти.

Гра почалась. Тепер залишилось тільки виграти.