Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

 Глава 12

Вийшовши на вулицю, Софія вдихнула свіже ранкове повітря, намагаючись хоч трохи заспокоїти нерви. Дамір ішов поруч, його погляд був зосереджений і навіть трохи напружений.

— О котрій у нас слухання? — запитав він, кидаючи на неї швидкий погляд.

— Об одинадцятій, — коротко відповіла Софія, відкриваючи машину.

— Яка тема?

— Розгляд клопотання щодо визначення місця проживання дитини та обговорення аліментних зобов’язань, — пояснила вона професійним тоном.

— Вікторія вже представила свої фінансові вимоги?

— Так. І вони досить значні, як ти знаєш, — додала Софія.

Дамір гмикнув, але нічого не сказав.

— На чиїй машині їдемо? — поцікавився він, обходячи авто й зупинившись біля пасажирського сидіння.

— На моїй, звісно, — безапеляційно заявила Софія.

— Не думаю, — зухвало усміхнувся Дамір. — Ти поїдеш зі мною.

Софія закотила очі.

— Це не обговорюється. Ми їдемо на моїй або роби що хочеш. 

— Я не хочу тебе втрачати з поля зору, — він схрестив руки на грудях, нахилившись ближче.

— І що? Ти думаєш, що я втечу?

— Я не думаю. Я знаю, що ти здатна на несподівані рішення, — сказав він, не відводячи від неї погляду.

Софія видихнула.

— Якщо ти так боїшся мене випустити з-під контролю, то сідай у машину. Але кермую я.

Дамір кілька секунд дивився на неї, потім скептично посміхнувся й обійшов авто, сідаючи на пасажирське місце.

— Гаразд, веди, — з удаваною покірністю відповів він.

Софія рушила, і вони поїхали. Дамір трохи розслабився, зручно вмостившись у кріслі, а потім заговорив:

— У нас ще є трохи часу. Заїдемо до мене додому?

Софія кинула на нього здивований погляд.

— Навіщо?

— Треба переодягнутися. Я ж не піду в суд у вчорашньому одязі, — спокійно пояснив він.

-- Це твоя проблема, не моя, — різко відповіла вона.

Дамір усміхнувся.

— Ну, якщо ти не проти, щоб я переодягнувся вже у тебе вдома, то, може, одразу сьогодні перевезу свої речі?

Софія різко повернула голову до нього, її пальці міцніше стиснули кермо.

— Куди їхати? Кажи адресу, — сухо спитала вона, не витримавши.

Дамір усміхнувся ще ширше, ледве стримуючи сміх.

— Гарне питання, мила. Їдь праворуч, я підкажу дорогу.

Софія загальмувала біля масивних кованих воріт, які плавно розсунулися, відкриваючи дорогу до розкішного особняка. Вона не виказала здивування, хоча в душі змушена була визнати — Дамір жив по-королівськи. Перед нею постав триповерховий будинок у класичному стилі з величезними панорамними вікнами, різьбленими колонами та широкими балконами, звідки відкривався вид на доглянутий сад. Ідеально підстрижені газони, акуратні доріжки з дорогого каменю, фонтани та навіть невеликий ставок із декоративними рибками — все тут кричало про багатство та витонченість.

Вона під'їхала до сходів, що вели до головного входу, і заглушила двигун.

Дамір вийшов із машини, але не поспішав до будинку. Замість цього сперся на дверцята, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Чому така напруга? Боїшся, що мої стіни тебе зачарують?

Софія стримано зітхнула.

— Я просто не бачу сенсу заходити. Я почекаю тут.

Дамір скривив лукаву усмішку.

— Що ж, як скажеш. Але якщо передумаєш, двері відчинені.

Він ще мить стояв, ніби оцінюючи її реакцію, а потім розвернувся й пішов до будинку. Софія провела його поглядом, ловлячи себе на думці, що цей дім ідеально пасує своєму господареві — дорогий, бездоганний і приховує в собі щось небезпечне.

Софія побачила, як на під’їзну доріжку плавно вкотилося таксі. З автомобіля вийшла жінка середніх років із кількома пакунками в руках. Вона була одягнена просто, але охайно — темно-синя сукня, зручні балетки, акуратно зібране волосся.

Марія, хатня робітниця Даміра, помітила Софію й привіталася з нею привітною, але трохи стомленою усмішкою.

— Добрий день. А ви чому не заходите?

Софія чемно кивнула й відповіла:

— Я адвокат Даміра. Просто чекаю на нього тут.

Після цих слів вираз обличчя Марії змінився. Очі її ніби потемніли, вкрилися ледь помітним сумом. Вона зітхнула й тихо промовила:

—  А я Марія. Працюю у пана Даміра вже багато років. Мені дуже шкода маленьку Аріну…

Софія здивовано глянула на жінку, очікуючи пояснень.

— Коли батьки розлучаються, завжди найбільше страждають діти, — додала Марія, дивлячись убік, ніби не наважуючись сказати більше.

Софія відчула, як усередині її стиснуло холодною рукою. Вона добре знала цю істину.

Софія помітила, як Марія з сумом відвела погляд, і вирішила скористатися моментом.

— А як у Даміра з Аріною? — тихо запитала вона, сподіваючись почути щось, що допоможе їй зрозуміти більше про їхні стосунки.

Марія на мить задумалася, ніби зважувала, що варто сказати, а що краще залишити при собі. Але перш ніж вона встигла відповісти, двері будинку рішуче відчинилися, і на ганок вийшов Дамір.

— Я готовий, — впевнено промовив він, заправляючи манжети своєї сорочки.

Софія миттєво замовкла. Марія теж. Їхня розмова обірвалася, ніби її й не було.

Дамір помітив щось у виразі їхніх облич, звузив очі й запитав:

— Ви про щось говорили?

— Нічого важливого, — швидко відповіла Софія, кидаючи останній погляд на Марію, яка лише мовчки опустила голову й продовжила стояти. 

Дамір не став наполягати, але його погляд ще кілька секунд ковзав від Софії до Марії, перш ніж він махнув рукою в бік машини:

— Поїхали, у нас важлива справа.